Всі українці, яким випало піонерське чи комсомольське дитинство та юність, пам’ятають імена Героїв Радянського Союзу, чиї імена носили піонерські дружини та навчальні заклади. Їхні біографії вчили напам’ять, а у великих містах навіть існували змагання між дружинами за почесне право носити ім’я найбільш відомого героя. Далі на dnepryes.com.ua.
Одним із цього списку популярних був дніпрянин Олександр Матросов – юнак, який своїм тілом закрив ворожий дзот, щоб бойові товариші могли піти у наступ. Такою була офіційна версія. Але в реальності все було інакше. За роки незалежності українські дослідники змогли з’ясувати чимало цікавих фактів, котрі допомогли розібратися, що ж насправді відбулося під час наступу радянських військ під Великими Луками. А головне – навіщо вчинок Матросова зробили легендою на багато десятиліть.
Розбіжності з місцем народження
В усіх радянських довідниках значилося: Олександр Матвійович Матросов народився 5 лютого 1924 року у Катеринославі, виховувався в дитячих будинках Ульяновської області, спочатку – в Іванівському Майнського району, потім – у Мелекеському. Як дитина потрапила так далеко від рідного дому? Питання не висвітлювалося. Потім була Уфимська дитяча трудова колонія, після 7 класу працював там же помічником вихователя. Але при перевірці українськими дослідниками архівів дніпропетровських РАГСів жодного Олександра Матросова відшукати не вдалося. Ані за 5 лютого 1924 року, ані за кілька місяців пізніше.
У 1990 роки в пресі з’явилася публікація, нібито справжнє ім’я героя – Шакір’ян Мухамедьянов, а народився він взагалі в селі Кунакбаєве у Башкирії. Прибився до безпритульних, назвався Матросовим, під цим прізвищем і записався у дитячому будинку. Висувалася ще й третя версія. Нібито насправді народився хлопчик у селі Високий Клок Самарської губернії, а мати віддала його до дитячого будинку сама, щоб врятувати від голоду.
Малолітній злочинець чи штрафбатівець?
У ті ж 1990 роки минулого століття виникла ще одна версія щодо юності Матросова. Нібито він був штрафбатівцем, тому не міг не виконати наказ знешкодити дзот, навіть ціною власного життя. Але українські дослідники з’ясували, що хлопець побував не у штрафбаті, а у дитячій колонії для малолітніх карних злочинців в Уфі. Туди потрапив за крадіжку ще підлітком. Відомо, що Олександр отримав направлення на Куйбишевський завод, де мав працювати формувальником. Але зі заводу втік, перебивався у Куйбишеві. Народний суд у Саратові засудив його до 2 років позбавлення волі за те, що протягом доби, всупереч наказу, не залишив місто. Потім були крадіжка і Уфимська колонія. Там став спочатку учнем слюсаря, а згодом – помічником вихователя. Звісно, що в офіційній радянській біографії кримінальний епізод не згадувався.
Як розгорталися події в роки Другої світової війни?
Коли почалася Друга світова війна, Олександр почав проситися на фронт, до лав армії потрапив у вересні 1942 року. Після піхотного училища у січні 1943 року його направили на Калінінський фронт, до групи генерал-лейтенанта Михайла Герасимова. Командування поставило задачу заволодіти районом Локня і знищити Холмську групу військ. Вперше потрапив на фронт Матросов 12 лютого як стрілець-автоматник 2 окремого стрілецького батальйону. З гвинтівкою, бо автомати давали лише досвідченим бійцям. А 16 лютого розпочався наступ, 27 лютого батальйон Матросова отримав наказ атакувати опорний пункт гітлерівців в селі Чорнушки Локнянського району.
Офіційна радянська версія
У повідомленні командуванню від старшого лейтенанта Петра Волкова значилося, що у бою за село Чорнушки комсомолець Матросов закрив амбразуру дзоту своїм тілом і забезпечив просування бійців. Дзот – це дерево-земляна оборонна споруда, звідки вели вогонь з кулеметів. Згодом радянські газети писали: бійці потрапили під сильний обстріл гітлерівців, які з дзотів прикривали підступи до села. Дві вогневі точки знищили, а до третьої дістатися ніяк не могли.
Наступну партію сміливців склали Олександр Матросов і Петро Огурцов. Огурцова важко поранили, а Матросов зміг дістатися до амбразури з флангу. Кинув дві гранати, вогонь захлинувся. Але коли радянські бійці пішли в атаку, кулемет знову “застукотів”. Тоді Матросов власним тілом закрив амбразуру, що дало можливість визволителям добігти до “мертвої зони” дзоту і продовжити атаку. Село змогли визволити. Так написали в газетах, а згодом – у книгах.
“Білі плями” офіційної версії
І в роки війни, і після неї нікому не спадало на думку поцікавитися: а чи реально взагалі закрити кулеметну амбразуру людським тілом? Фізики могли б відразу сказати, що ні. Кулеметна черга скине з дзоту будь-яке тіло, та й перешкодою для куль така завада не стане. Втім, фізиків про це не питали, а коли й були ті, хто сумнівався у версії, то розуміли: треба мовчати.
Хоча є й інша непогодженість. У фронтовій газеті писали, ніби тіло сміливця знайшли не на амбразурі, а на снігу перед дзотом. Тоді як він міг закрити собою вогневу точку? У пострадянські часи дослідники висунули декілька версій, як розгорталися події біля дзоту. За першою Олександр загинув на даху ворожої оборонної споруди, коли намагався закидати її гранатами. А коли впав мертвим, то закрив собою вентиляційний отвір для відведення порохових газів. І доки німці зіштовхували вниз тіло, радянські бійці змогли прорватися уперед до “мертвої зони”.
За другою версією Матросова застрелили, коли він перед дзотом підвівся, щоб знову кинути гранати. Потім впав мертвим, але гранати вже полетіли. Бійці, що були далеко за спиною Олександра, побачили рух, після чого вогонь припинився. І пов’язали це з тим, що хлопець закрив собою вогневу точку. За третьою версією молодий автоматник просто спіткнувся, коли спробував кинути гранати і випадково впав на дзот: ще цілим чи вже пораненим. Виходить, ціною власного життя Матросов дійсно забезпечив бойовим товаришам прорив – це факт. Але на амбразуру свідомо він точно не кидався, аби закрити її власним тілом. Тоді звідки з’явилося повідомлення старшого лейтенанта Волкова і кому це було потрібне?
Все заради легенди
Писав офіцер Петро Волков своє повідомлення під диктування замполіта чи сам вирішив подати героїчну версію – невідомо. Старший лейтенант загинув при наступі того ж дня. А документ – залишився. Українські дослідники дійшли висновку: владі були потрібні такі випадки, щоб виправдати безглузду загибель бійців, яких кидали в атаку на кулемети без попереднього артобстрілу ворога. Радянська пропаганда мала потребу в героях на зразок камікадзе, які зневажають смерть і кидаються на кулемети. І ставка виправдалася.
Після подвигу Матросова, розписаного в газетах, до кінця війни вчинок Олександра повторили понад 400 червоноармійців. Були серед них і дівчата. І це – тільки відомі випадки. Деяким сміливцям пощастило вижити, вони пораненими встигали закидати ворожі дзоти гранатами до смертельних пострілів. Не виключно, що кожна частина вважала за честь мати свого “Матросова”. Тим більше, що записати до такого переліку можна було будь-якого бійця, котрий поліг біля ворожого дзоту. Хоча це – тільки припущення.
Не таємниця, що за радянських часів всі видатні події присвячували до знакових дат. Навіть у роки Другої світової війни. Визволення міст, наприклад. Загибель Матросова “підтягнули” до 23 лютого – 25-річчя Червоної армії. Хоча до списку безповоротних втрат Олександра внесли тільки 27 лютого. Але на це уваги ніхто не звернув і навіть не збирався. Указ про звання Героя Радянського Союзу з’явився лише у червні 1943 року, але про вчинок писали всі радянські газети набагато раніше. Олександра поховали у братській могилі села Чорнушки, а у 1948 році перенесли прах до міста Великі Луки. У 1951 році встановили пам’ятник герою, а у 1960 році відкрили його меморіальний музей.
Як визначали обраних?
Найцікавіше в ситуації те, що бійців, які “закрили власним тілом ворожі вогневі точки” до Матросова українські дослідники знайшли близько 50. Це припало на перші місяці війни. Але згадали тільки про Олександра. До речі, з тих, хто “повторив подвиг” вже після Матросова звання Героя Радянського Союзу отримав лише боєць Олександр Панкратов.
Чому зробили живу легенду тільки з одного? Відповідь напрошується логічна: бо свідками були фронтові журналісти. Разом із наступаючими частинами радянської армії під Чернушками просувався молодий воєнний кореспондент газет “За Батьківщину” 88-ї стрілецької дивізії та “Бойовий прапор” 10-ї гвардійської армії Михайло Бубеннов, який після війни став відомим письменником. До речі, аналогічна ситуація склалася і з Зоєю Космодем’янською. Про її подвиг дізналися, завдяки публікації кореспондента Петра Лідова в газеті “Правда” 27 січня 1942 року. Журналіст почув про вчинок дівчини від очевидця, коли звільнили Петрищеве. Хоча й до Зої страчених дівчат-підпільниць було чимало. Як бачимо, різні події. Але схема – однакова. І вона використовувалася в багатьох ситуаціях не тільки в роки Другої світової війни.
Джерела:
- https://diletant.media/articles/39325168/
- https://tverdyi-znak.livejournal.com/2931541.html
- https://dv-gazeta.info/vechyorka/obschestvo1/nashi-zemlyaki-vershiteli-pobedyi.html
- https://vatandash.ru/articles/istoriya/2022-04-26/podvig-aleksandra-matrosova-novye-dannye-2784474
- https://ulpravda.ru/rubrics/nasha-pobeda/ataka-na-pamiat-v-chem-podvig-aleksandra-matrosova
- https://znanierussia.ru/articles/%D0%9C%D0%B0%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B2,_%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B2%D0%B5%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87