Російсько-українська війна відкрила світові нових героїв – знаних і зовсім невідомих. Одних зустрічають оваціями, про інших українці дізнаються лише з лаконічних повідомлень у зведеннях Генштабу. Але всі вони – люди, які в найстрашніший момент не сховалися, а стали до бою. У перші дні повномасштабного вторгнення до центрів комплектування у Дніпрі вишикувались черги. Тисячі чоловіків – молодих і не дуже – прийшли записатися до лав ЗСУ. Серед них був і Сергій Левашов. Він не просто прийшов, а повернувся. З-за кордону. Покинув роботу, стабільність, звичне життя, щоб бути поруч із тими, хто тримав небо над Україною. Далі на dnepryes.
Спогади про перші дні вторгнення
За публікаціями 23-23 лютого 2022 року, коли почалася російсько-українська війна, Дніпро став містом тилу, медиків, волонтерів. І містом воїнів, що одними з перших стали на захист країни. Попри тривогу та невизначеність, майже всі містяни висловлювали патріотичну налаштованість і дивилися на події з надією. Молоді чоловіки відкрито заявляли про готовність приєднатися до бойових підрозділів. Люди старшого покоління згадували червень 1941 року й проводили паралелі між діями нацистської Німеччини та агресією сучасної Росії.
Жінки та дівчата говорили про свою рішучість допомагати як волонтерки у шпиталях, лікарнях, гуманітарних штабах. Так, тоді російське вторгнення стало каталізатором національного єднання. Уже наступного дня після початку бойових дій понад 3 000 мешканців Дніпра та області вступили до лав Збройних Сил України та інших військових формувань. Вони не просто прийшли, а стали щитом. Саме ці добровольці допомогли зупинити ворога й зруйнували його плани “швидкого маршу” територією України.
Не міг залишитися осторонь
Село між Бердянськом і Мелітополем, до Азовського моря – якихось 35 кілометрів. Саме там минуло дитинство Сергія Левашова. Потім – Дніпро, життя, робота, далі – заробітки в Ізраїлі. Здавалося, доля влаштована: стабільність, плани, спокій. Та 24 лютого 2022 року усе змінилося. Його серце не витримало новин про перші вибухи, жертви і втрати. Питання “залишитися чи повертатися?” для нього навіть не існувало. Вже наступного дня він звернувся до українського консульства у Тель-Авіві. Дипломати спрацювали швидко: чартер до Варшави, далі – через Польщу до України. На вокзалі його зустрічав молодший син Богдан.
А 7 березня, менш ніж за два тижні після початку війни, Сергій вже був бійцем Збройних сил України. Став у пригоді військовий досвід ще з радянської строкової: артилерист, командир, Д-20, 152-мм. Починав головним сержантом взводу під Вугледаром – там, де було гаряче з перших днів. Багато хто ще тільки вчився стріляти, а він вже знав, що й до чого. Але фронт не щадить нікого. У квітні потрапив до шпиталю. Лежати там довго не збирався, у Кураховому повернувся до роти.
Шлях через фронт
Коли у батальйоні оголосили набір артилеристів, не вагався. Взявся за добре знайоме, але вже з новою зброєю – мінометами. Були дні, коли з міномета не лише стріляли – з ним і їли, і спали. До 200 мін за добу – такий був ритм. Найстрашніше, як розповідав Сергій журналістам “Suspilne.media”, випало під Бахмутом. Там, де небо чорніло від обстрілів, а земля горіла під ногами. Потім були бої під Андріївкою, Кліщіївкою, на залізничній лінії. Спека, “вагнерівці”, постійні штурми – справжнє пекло на землі. Воював на Донеччині, а восени 2024 року опинився на ще одному гарячому напрямку – Курщині.
Страшний ритм бойових буднів обірвався у жовтні 2024 року. Рота змінювала мінометний розрахунок, коли раптом у темряві завили дрони. Скиди FPV, вибух – і Сергія відкинуло назад. Йому пробило ногу, зачепило колінний суглоб. Вижити допомогли бронежилет і каска. А ще – побратими, які миттєво зорієнтувалися та евакуювали з-під обстрілу. Поранення було важким, уламки розбили коліно, реабілітація затягнулась. Але навіть у лікарняній палаті Сергій не здався, думав якщо не про повернення на фронт, то хоча про роботу з новобранцями як інструктор.
Штурмова родина
Однак, на фронті воював не тільки Сергій. Пішли захищати Україну і його сини, старший навіть повернувся для цього з Канади. Зв’язок між собою завжди намагалися підтримувати. Іноді дзвінки ставали важким тягарем, наприклад, коли замість подарунка молодшому Богдану довелося передавати магазини для автомата, бо їм для штурму бракувало. До родинної бойової історії долучився й брат Сергія. На початку повномасштабного вторгнення він залишався в окупованому селі з родиною. Але, щойно з’явилася можливість, вирвався з-під окупації, перевіз сім’ю до Дніпра і теж записався до війська. Так російсько-українська війна стала сімейною справою.
Дім, який завжди з тобою
Але найпотужніше, що звучало у кожному його слові Сергія у розмові з журналістами – це туга за домом. За родинним селом, широким степом, обрієм над Азовським морем. Його думки знову і знову поверталися туди – як молитва. Для Левашова Мелітополь, Бердянськ, узбережжя Азову – не просто території чи назви на мапі. Для Сергія й тисяч таких, як він, це жива частина їхньої сутності. Тому вони борються за право повернутися додому і повернути свій дім. Тільки віра, що український прапор знову майорітиме над окупованими містами, дає сили вистояти.
Історія Сергія Левашова – не просто розповідь про пораненого бійця. Це історія про незламну любов до землі, про покоління, яке не дозволило війні вирвати у них коріння. Це історія про те, що таке справжня мужність, яка живе не в гучних гаслах, а у щоденній готовності платити високу ціну за свободу.
Джерела:
- https://suspilne.media/dnipro/963145-povernuvsa-z-za-izrailu-sob-vstupiti-do-zsu-istoria-vijskovogo-sergia-levasova-z-dnipra/
- https://ria-m.tv/ua/news/373669/hochu-vernutsya-v-melitopol-istoriya-voennogo-iz-priazovya-kotoryiy-priehal-iz-izrailya-zaschischat-ukrainu-(foto).html
- https://armyinform.com.ua/2023/02/20/dnipro-rik-stijkosti-ta-borotby-za-svobodu/