Чимало страшних сторінок історії і білих плям залишила Дніпру нацистська окупація 1941–1943 років, значну частину прихованих фактів тих часів і у XXI столітті продовжують досліджувати історики. А от містяни імена учасників підпілля почали забувати, особливо зі зміною назв вулиць, які до 2020-х років мали імена молодих діячів дніпровського опору. Втім, варто нагадати, що за ідеологією, яку пропагували комуністи, стояли живі постаті юнаків і дівчат, котрі намагалися боротися з окупантами, які захопили їхню рідну землю, встановили жорстокий режим і масово знищували людей. Тому ці дніпровці заслуговують на повагу. Одним із найвідоміших осередків руху опору у тодішньому Дніпропетровську була організація Амур-Нижньодніпровського району, яку переважно складали випускники шкіл. Далі на dnepryes.
Молоді та незламні
Що означає термін “рух опору”, добре відомо всім. Йдеться про організовану або стихійну боротьбу населення чи озброєних груп проти про окупантів та диктаторів. У контексті Другої світової війни цей термін найчастіше вживається для позначення антинацистських підпільних організацій, які існували на окупованих територіях. Тільки у Дніпропетровську у роки влади нацистів діяло понад 20 підпільних груп. Найбільшою та найорганізованішою з них була група “Патріот Батьківщини”, очолювана Дмитром Кедріним, яка налагодила розгалужену мережу розповсюдження листівок, підтримувала зв’язок із партизанськими загонами.
У переліку сміливців дніпровського руху Опору, що діяв в Україні, є група під керівництвом Олександра Бєляєва та організація, очолювана Олександром Матросовим. Серед найактивніших була й Амур-Нижньодніпровська група, яка діяла фактично з початку гітлерівської окупації до кінця 1942 року. Осередок був невеликий – понад 20 юнаків і дівчат, які розповсюджували агітаційні листівки, зокрема – “Звернення до німецьких солдатів”. Спочатку тексти писали від руки, згодом друкували на друкарській машинці, що забезпечувала юна співробітниця канцелярії вагоноремонтного заводу Галина Андрусенко. Редакційна група збиралася на конспіративній квартирі по вулиці Червоноармійській, 5 – у будинку пані Ільяшевської. Це було дуже ризиковано, бо через дорогу розташовувалася районна поліція, але нікого не зупинило.
Невидимий фронт Миколи Сташкова
Керівником Дніпровського підпілля історики називають Миколу Сташкова. Його біографія була незвичайна та романтична для тих буремних часів. Коли Миколці виповнилося 7 років, коли батька вислали до Сибіру за революційну пропаганду серед одеських робітників, а трапилося це у 1914 році. Згодом померла мати, і у 1917 році хлопчина вирушив шукати батька до Сибіру. По дорозі малого підібрали червоногвардійці, взяли за сина полку. Потім Сташков воював у складі 51-ї дивізії, брав участь у боях за Каховку та Перекоп. Далі було навчання, робота на заводі, ідеологічна кар’єра, початок Другої світової війни Микола Сташков зустрів на посаді інструктора відділу кадрів Кіровського райкому.
За такої героїчної біографії не дивно, що саме Сташкову доручили восени 1941 року налагодити зв’язок між підпільними осередками у містах і районах Дніпропетровської області. Тоді було створено 6 міських та 18 районних підпільних комітетів. Разом із ним працювали над мережею підпілля дніпровці Георгій Савченко, Тихон Маслов, Лука Берестов, Ігор Клюєв, Ігор Дементьєв та Валентина Алексєєва. Спочатку Микола перебував у Павлограді, потім таємно прибув до Дніпропетровська. Разом з іншими учасниками руху опору зривав відкриття заводів у місті, посівні кампанії, організовував аварії на залізницях. З ним неодноразово зустрічалися учасники Амур-Нижньодніпровського підпілля, яким Микола допомагав цінними порадами.
Знищений, але нескорений
У липні 1942 року Сташкова схопили на ринку у Павлограді за доносом провокатора. Під час затримання він чинив опір, дістав тяжкі поранення. Підпільника перевезли до Дніпропетровська, де помістили у камеру гестапівської в’язниці. Попри жорстокі тортури, Сташков нікого не виказав, його розстріляли у січні 1943 року. У 1945 році керівнику Дніпропетровського підпілля посмертно надали звання Героя Радянського Союзу. На згадку про Сташкова у 1965 році на набережній Дніпра до 30-річчя Перемоги встановили пам’ятний бюст, який створили скульптор Борис Волков та архітектор Олексій Петров. Ще у Дніпрі була вулиця Миколи Сташкова, а у Дніпропетровській області – шахта його імені. У 2024 році у межах процесу декомунізації та дерусифікації, вулицю перейменували на вулицю Героїв Крут.
У кожній листівці – серце
Однією з найвідоміших учасників руху опору Амур-Нижньодніпровського підпілля була Галина Андрусенко. Звичайна школярка, напередодні Другої світової війни закінчила 10 клас. Була відчайдушною та сміливою, а щоб крадькома друкувати листівки, влаштувалася машиністкою до головної контори вагоноремонтного заводу. Тексти друкувала уночі. Але невдовзі, щоб не наражати дівчину на небезпеку, підпільники викрали друкарську машинку, і Галя працювала вже на конспіративній квартирі. З вересня 1941-го по грудень 1942 року організація випустила 3 000 листівок і зведень Радінформбюро.
У переліку диверсій, у підготовці яких брали участь Андрусенко та її шкільні друзі Володя Сухотеплий, Павло Соколов, Іванко Гавриленко, була диверсія на залізниці. Тоді сміливці вивели з ладу стрілку, і ешелон пішов під укіс. Наприкінці квітня 1942 року вони підпалили лісопильню та склад пального на заводі. А потім першими нібито кинулися гасити пожежу, за старання навіть отримали продукти від сполоханих окупантів. Потім ще підірвали ешелон із пальним на станції Нижньодніпровськ-Вузол, полум’я ще й перекинулося на сусідній – із боєприпасами.
Двадцять два життя в обличчя смерті
На початку грудня 1942 року підпільники вже обговорювали підготовку до збройного повстання, бо фронт наближався, а зброя у них була. Але сміливців виказав агент гестапо, згодом радянські газети назвали прізвище – Захаров. Вночі на 19 грудня почалися масові арешти, за лічені дні гестапо схопило понад 30 підпільників і стільки ж їхніх родичів – як заручників. Катування тривали понад два місяці, нацисти допитувалися прізвища керівників. Але підлітки нікого не виказали.
Підпільниця Галина на допитах цитувала улюблену героїню – іспанку Долорес Ібаррурі: “Краще померти стоячи, ніж жити на колінах”. Дівчину так катували, що вона навіть намагалася накласти на себе руки, зробивши мотузку з нічної сорочки, але її врятували. Інші в’язні називали Галю між собою “горда” або “вродлива”, з сумом перешіптувалися, що знову вродливу на допит повели. 22-х підпільників Амур-Нижньодніпровського району розстріляли 24 лютого 1943 року у місці неподалік сучасного Запорізького шосе. Серед загиблих були Галина Андрусенко, Іван Гавриленко, Іван Іванов, Олександр Корнієнко, Павло Соколов, Михайло Клюквін. Їм було від 18 до 20 років.
Сквер на честь Андрусенко
У 1963 році, під час доброустрою району проспекту Гагаріна, в тупику 1-го трамвая облаштували невеликий сквер, який назвали на честь Галини Андрусенко – однієї з найяскравіших постатей молодіжного підпілля. У центрі встановили пам’ятний камінь із лаконічним та емоційним написом. Наприкінці 1990-х років сквер почав занепадати, але у 2011 році його капітально реконструювали. Пам’ятний камінь залишили на місці, поруч встановили інформаційну табличку з розповіддю про діяльність підпільників АНД району, яка нагадує про один із найактивніших рухів опору в Україні.
Музейна пам’ять
Спогади про молодь, яка кинула виклик окупації, довгі роки зберігалися у музеях Амур-Нижньодніпровського району. Важливу роль у формуванні колекції відіграв тодішній Палац піонерів (сучасний Центр дитячої творчості), де існував музей бойової слави. Там зберігався альбом із матеріалами про підпільників, рукопис книги “Записки документаліста”, яку написав свідок тих подій Володимир Дубовик.
Ще один окремий музей – комсомольської слави – функціонував на Жовтневій (сучасній Соборній) площі. Там зберігали особисті речі підпільників: патефон Галини Андрусенко, біля якого збиралася група під виглядом танців і музичних вечірок, саморобні гральні карти, які Галя малювала, щоб використовувати як прикриття для поширення листівок. Була також унікальна фотоколекція – світлини колаборантів і нацистських пособників, зроблені підпільниками, ці матеріали вони збирали для майбутнього трибуналу. Після припинення роботи цих закладів експонати передали до архівного фонду Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького.
Джерела: