У минулому столітті на Дніпропетровщині народжувалися не лише талановиті хлібороби й інженери, а й ті, хто став на чолі боротьби за українську державність. Саме звідси вийшла ціла плеяда командирів Армії Української Народної Республіки – понад 100 учасників Першого й Другого Зимових походів, не менше 16 кавалерів найпочеснішої бойової нагороди доби визвольних змагань – Залізного Хреста “За Зимовий похід і бої”. Але у XXI столітті про них забули. Ці імена зникли з публічного простору, а нащадки не стали увічнювати постаті у бронзі чи граніті. Тому хотілося б згадати тих, хто воював за незалежну Україну на командних посадах в Армії УНР, у переліку цих славетних імен – поручник з Катеринослава Борис Єфремов. Далі на dnepryes.
Голос визвольної доби
У буремні роки боротьби за українську державність, коли земля стугоніла від кроків різних армій, а влада у Києві змінювалася частіше, ніж пори року, поручник Борис Єфремов стояв на боці тієї, що мала найменше шансів – армії УНР. Він належав до покоління тих, хто встиг зазирнути в обличчя волі, хай короткої, але справжньої. І не зміг зрадити її навіть тоді, коли Україна втратила свою самостійність під наступом більшовиків. Борис народився у Катеринославі, у родині, де слово “служити” означало не кар’єру, а поклик. Його батько Федір Єфремов був знаним педагогом і громадським діячем – з тих, хто вчив не лише наук, а й гідності. У цій атмосфері змалку формувався й Борис.
Його старший брат Сергій, не вагаючись, взяв на себе оборону рідного Катеринослава від більшовицьких загонів у січні 1918 року. Ймовірно, саме тоді в душі Бориса остаточно визрів вибір – бути з Україною не на словах. Він закінчив 2 Катеринославську класичну гімназію, а згодом вступив на фізико-математичний факультет Київського університету святого Володимира. Проте наука мусила відступити перед вогнем історії, бо коли національна армія стала потребувати офіцерів, Борис не залишився осторонь.
У 1919 році пройшов навчання у Спільній юнацькій школі, здобув звання поручника, розпочав службу у кінноті. Ще студентом узяв на себе дорослу відповідальність – стати одним із тих, хто захищав Україну в найтемніший її час. І коли розпочався Перший зимовий похід, Єфремов приєднався без вагань, пройшов цей шлях разом із тими, хто не визнав поразки, не здався і не скорився.
Чому для України був важливим Перший зимовий похід?
Цей похід дослідники називають великою історичною епопеєю, яка стала легендою ще за життя її учасників. У грудні 1919 року залишки Армії УНР опинилися у безвиході: більшовики наступали зі сходу, білогвардійці – з півдня, а поляки, які вважалися потенційними союзниками, трималися осторонь. На тлі голоду, епідемії тифу й виснаження здавалося, що боротьба завершена. Але командування ухвалило незвичайне рішення, яке увійшло в історію як Перший зимовий похід. Це був рух крізь фронти, території, які контролювали вороги. Кілька тисяч бійців, серед яких були зовсім юні поручники, студенти, селяни, вирушили з району Любар на південь.
Їхня мета була амбітною і майже божевільною: пройти Правобережну Україну рейдом, підтримати повстання на місцях, зберегти армію як бойову одиницю і не дати згаснути ідеї незалежної України. Похід тривав майже пів року – 181 день, крізь хуртовини, степи, ліси та вогонь боїв. Армія пройшла понад 2500 кілометрів, відвідала десятки повітів. Це була війна без тилу, запасів і гарантій, але з прапором, який ніколи не опускали. Билися з більшовиками, денікінцями, вели перемовини, підіймали селян на боротьбу, розплачувалися втратами.
Багатьом учасникам пощастило вижили. У травні 1920 року Похід завершився з’єднанням із регулярними частинами дієвої армії УНР, які повернулися з-за Збруча разом із польськими союзниками. Перший зимовий похід став не лише військовою кампанією, а актом незламної віри в Україну, символом бездержавної армії, яка зберегла себе, коли все було проти неї. Історія, в яку важко повірити, якби не факти.
Від фронту до еміграції
Восени 1920 року Єфремов опинився у Києві. Тоді українських вояків змінили агенти НК у шкіряних куртках, зі звичкою стріляти без зайвих питань. Борис залишився у місті навмисно, щоб продовжити боротьбу у підпіллі. Київ був переповнений колишніми офіцерами, які не змирилися з поразкою. Тоді ще боролися з ворогами дієва армія УНР та галицька армія УНР. На квартирах знайомих і у підвальних друкарнях визрівали змови, пошепки обговорювали майбутнє повстання, зв’язок з еміграцією, постачання зброї. Та чекісти добре працювали. У жовтні 1920 року Єфремова та багатьох його друзів заарештували, звинувативши в участі у “контрреволюційній організації”. Бориса тримали у катівнях НК без сну та їжі, під загрозою швидкої “трійки”.
Його могли розстріляти, але офіцеру пощастило. Не вдалося точно з’ясувати, чому чекістська машина дала збій, і як проминули у списках на страту Єфремова. Є версії, що його обміняли як військовополоненого або відпустили за амністією, як це іноді траплялося у хаосі політичних змін. У грудні 1920 року Борис опинився у польських таборах для інтернованих, разом з іншими вояками 2-ї Волинської дивізії. Там Єфремов знову взявся до справи: вчився, командував. Він вижив у ЧК, щоб далі служити пам’яті, армії та ідеї.
Кохання за колючим дротом
Табір для військовополонених у Вадовицях став першою зупинкою Бориса, це була неволя під чужим, але хоча б не ворожим прапором. Згодом в’язня перевели у Каліш, до табору № 10, який став тимчасовою домівкою для тисяч українських вояків без держави. Єфремов не здавався, щобільше продовжив військовий вишкіл, закінчив курси сотенних командирів кінноти – ще один крок до того, щоби бути готовим, коли Україна знову покличе. Але навіть у таборі, де люди втрачали віру, у нього з’явилася надія. У липні 1923 року офіцер вирішив одружитися, узяв шлюб з юною громадянкою УНР, власницею маєтку “Соснова” у Проскурівському повіті Марією Танською.
Попри таборову реальність, це було справжнє весілля – з урочистим вінчанням у невеликій церкві Святої Покрови, що діяла при Генштабі Армії УНР, та почесними поручителями, які уособлювали той світ, який зникав, але ще жив у серцях. Подружжя благословив капелан військ УНР, протопресвітер Павло Пащевський. За молодого поручилися генерал-хорунжий Володимир Шепель і підполковник Андрій Чистосердов — бойові побратими Єфремова. У ті роки, коли держава існувала лише у спогадах і таборових піснях, кожне весілля для цих людей ставало ще одним важливим доказом того, що вони ще живі і навіть вміють кохати.
Між боротьбою і надією
Після років поневірянь і таборів Борис Єфремов знайшов прихисток за океаном – у Сполучених Штатах Америки. Ця країна стала для нього не лише новою домівкою, а шансом й почати життя спочатку, зберігаючи у серці незгасний вогонь української незалежності. В еміграції Єфремов активно долучився до української діаспори: підтримував контакти з політичними колами, брав участь у культурних і громадських організаціях, які плекали українську мову, традиції та історію. Для нього Україна була не лише спогадом, а справою життя.
Попри всі виклики нового світу – мовний бар’єр, незнайоме середовище, пошук роботи – Борис зберігав гідність офіцера. Його будинок став місцем зустрічей для українських емігрантів, де обмінювалися думками, планами та мріями про відродження України. А ще Єфремов з гордістю зберігав свої нагороди: орден Залізного хреста Армії УНР та Хрест Симона Петлюри, які отримав у роки боротьби. У США він знайшов спокій, але йому завжди боліло за батьківщину. Повернутися додому офіцеру так і не довелося. Він пішов з життя у травні 1967 року. Борис Єфремов жив, пам’ятаючи про минуле, але з надією дивився у майбутнє, в якому бачив Україну вільною, і вірив, що цей день неодмінно настане.
Джерела: