У 1920–1921 роках територія Катеринославщини стала ареною значних суспільно-політичних змін, що супроводжувалися численними повстанськими рухами. Цей період ознаменувався глибокими економічними та соціальними кризами, що виникли на тлі післяреволюційних потрясінь в Україні та загальної нестабільності в регіоні. Багато активних у той час груп намагалися змінити чинний порядок, протестуючи проти політики радянської влади, що призвело до численних збройних виступів. Далі на dnepryes.com.ua.
Важливим джерелом для вивчення цих подій є “Звіт Катеринославської губернської надзвичайної комісії”, який містить свідчення про масштаби повстань, їх причини та наслідки. Цей документ відображає складну суспільно-політичну ситуацію в нашому регіоні, показує, як різні соціальні групи реагували на дії влади та які наслідки мали їхні виступи.
Отже, дослідження повстанських рухів на Катеринославщині у цій статті дозволить краще зрозуміти контекст боротьби за соціальні права та автономію, а також значення цих подій у формуванні сучасного українського національного руху. Аналізуючи цей період за “Звітом Катеринославської губернської надзвичайної комісії”, ми зможемо краще зрозуміти не лише історичні, а й соціально-культурні аспекти того часу, які вплинули на подальший розвиток нашої країни.
Постановка проблеми
У 1994 році дніпровський історик В. Ченцов упорядкував та видав збірку документів і матеріалів під загальною назвою “Звіт Катеринославської губернської надзвичайної комісії”. У цьому збірнику вміщено звіт про діяльність губернської установи Української революції – 1920 та 1921 років.
Доповідну записку, яку на початку 1920 року очолив Рудаков, було опубліковано наприкінці 1921 року під грифом “Цілком секретно”.
Цей документ є унікальним за багатьма критеріями: він масштабний, інформативний та відкритий, охоплює різні аспекти життя Катеринослава та губернії наприкінці революції.
Історіографія
Однією з ключових тем звіту є антирадянський повстанський рух у Катеринославі. Слід зазначити, що український повстанський рух часів революції 1917–1921 років має значну історіографію, насамперед вітчизняну:
- Архірейський, 2015 року;
- А. Белаш і В. Белаш, 1993 року;
- Верстюк, 1991; Ганжа, 1992 року;
- Гончар, 2007 року;
- Котляр, 2003 року;
- Тимощук, 1996 року.
Деякі дослідження стосуються повстанців Катеринославщини, зокрема махновців, але відсутні комплексні роботи, присвячені антирадянському повстанському руху в Катеринославському Подніпров’ї. Важливо, що звіт губчека залишається недостатньо використаним у дослідженнях. Тому метою цієї статті, як уже зазначалося, є аналіз інформації, яка безпосередньо стосується цього повстанського руху.
Виклад основного матеріалу
Чекістська стратегія протидії селянському опору на Катеринославщині: класова боротьба та репресії
У Катеринославі чекісти пояснювали повстанський рух селян “куркульським засиллям на селі”, стверджуючи, що заможні селяни (куркулі) організовували збройні виступи проти радянської влади. Влада назвала ці виступи “бандитизмом”, що дозволило виправдати застосування сили проти повстанців. Для боротьби з опором села створювалися комітети незаможних селян (комнезами), які стали знаряддям встановлення комуністичної влади.
Хоча чекісти усвідомлювали, що антирадянський рух виник через аграрну політику режиму, вони не відмовлялися від ідеології класової боротьби, вважаючи за доцільне посилити репресії. У звіті зазначалося, що сільське населення часто виступало проти радянської влади через мобілізацію та продрозкладку.
Боротьба чекістів у Катеринославі: виклики та безрезультатність
У січні 1920 року катеринославські чекісти стикнулися з проблемою недостатньої сили для боротьби з місцевими повстанцями. Спеціальний батальйон, що діяв при губчеку, виявився ненадійним і був переведений на казармове становище. Через брак військового спорядження чекісти почали вилучати його у населення.
У травні 1920 року з Харкова до Катеринослава прибув 106-й батальйон внутрішньої охорони, який активно переслідував повстанців та вилучав зброю у селян до жовтня 1921 року. Після знищення в’язниць махновцями восени 1919 року чекісти розпочали облаштування слідчої тюрми на 300 місць.
У відповідь на активізацію повстанців, Катеринославська губчека розробила план боротьби з бандитизмом і запросила додаткові сили для формування чекістських структур у повітах. Проте, всупереч новим політбюро, які були створені у Синельниковому та Нікополі, результати їхньої діяльності залишалися незначними.
Боротьба з бандитизмом: стратегії та дії чекістів у Катеринославській губернії
Важливою складовою в діяльності Оперативного штабу по боротьбі з бандитизмом стало впровадження агентури до повстанських загонів та інформаторів у селянське середовище.
У звіті губчека зазначалося, що в серпні 1921 року “була здійснена чистка інформаторського апарату”, після чого на чекістів продовжували працювати 151 секретний співробітник і 602 інформатори. Автори звіту не приховували, що інформатори працювали на платній основі.
Активізація руху Н. Махна влітку 1920 року змусила лідерів катеринославських чекістів задуматися про “необхідність створити єдиний центр для боротьби з цим архібандитом” і розробити проєкт боротьби з махновщиною. Через відсутність губернських структур у районах вся діяльність місцевих чекістів зосереджувалася в центрі Катеринославщини. Це, звісно, стало суттєвим недоліком у боротьбі з контрреволюцією та махновщиною на національному рівні.
Групове фото махновського керівництва, зроблене бердянським фотографом Ямпольським. Зліва направо, 1-й ряд: С. Лютий (сидить на стільці), П. Білочуб, Н. Махно, В. Куриленко, Ф. Щусь, Я. Озеров, О. Чубенко; 2-й ряд: А. Ольховик, П. Пузанов, І. Новиков.
У серпні 1920 року новий голова Катеринославського губчека О. Алпов ініціював структурне зміцнення повітових політбюро з метою наближення діяльності чекістів до села. Алпов продовжив роботу з організації єдиної системи придушення повстанського руху шляхом створення в повітах так званих політичних трійок, до складу яких, крім голови політбюро, входили вищий військовий начальник повіту і представник повітового комітету партії.
Паралельно при губчеку була створена “особливо ударна група по боротьбі з бандитизмом”, яка діяла до березня 1921 року як у самому Катеринославі, так і в повітах губернії, зокрема Криворізькому, Верхньодніпровському. На думку авторів звіту, ця група прославилася розгромом махновського підпілля на Павлоградщині, яке мало зв’язок з отаманом Бровою.
Аналіз повстанського руху на Катеринославщині у 1920–1921 роках за “Звітом Катеринославської губернської надзвичайної комісії” розкриває складну суспільно-політичну ситуацію, яка склалася в регіоні в післяреволюційний період. Повстання, з одного боку, свідчили про глибоке невдоволення селянства і робітників економічною обставиною та політичними репресіями, а з іншого — про намагання місцевих лідерів відстояти свої права й автономію в умовах загальної політичної нестабільності.
Звіт комісії демонструє, що повстанські рухи не були однорідними: вони мали різні причини, мотиви та політичні орієнтації, від боротьби за соціальну справедливість до підтримки різних політичних сил. Респонденти вказували на зростання бідності та голоду, а також на репресії з боку радянської влади, що сприяло збройному опору.
Водночас, аналізуючи дії влади, можна побачити, як застосування жорстоких методів придушення повстань призводило не до стабільності, а, навпаки, до загострення соціальної напруги. Результати цих подій сформували не лише місцевий контекст, а й вплинули на подальший розвиток радянської політики в Україні.
Отже, дослідження повстанських рухів на Катеринославщині підкреслює важливість розуміння локальних історичних процесів як складової ширшого контексту політичної історії України періоду революційних змін. Ці події відображають не лише боротьбу за виживання, а й глибокі соціальні перетворення, що відбувалися в суспільстві, яке намагалося знайти своє місце в новому політичному порядку.
Джерела: