Історія має дивовижну властивість – вона то ховає від нас імена справжніх героїв, то раптом повертає їх з небуття. Саме так сталося з постаттю Михайла Васильовича Мелашка – українського отамана, ім’я якого довго залишалося в тіні більш відомих діячів національно-визвольного руху. Далі на dnepryes.
А чи чули ви коли-небудь про те, як простий фельдшер став одним з найвідважніших повстанських отаманів Криворіжжя? Подумати тільки – людина, яка присвятила себе лікуванню, взяла в руки зброю заради визволення України. Це ж треба було мати таку відвагу!
Від петроградського фельдшера до революційного діяча
Уявіть собі: початок 1917 року, Петроград. Михайло Мелашко служить у військовій частині звичайним фельдшером. Здавалося б, тиха професія, далека від великої політики. Та революція пробудила в ньому українську душу так потужно, що він одразу ж кинувся в самий вир подій.
Цікаво, що саме тоді він був обраний делегатом на Всеукраїнський військовий з’їзд. А ви уявляєте, яка це була честь для простого фельдшера? Мелашко не просто потрапив до складу Всеукраїнської ради військових депутатів, а й став членом самої Української Центральної Ради!
Восени того ж року наш герой уже працює інструктором УЦР у Слов’яносербському повіті. Між іншим, місцеві жителі настільки оцінили його організаторські здібності, що обрали до складу повітової земської управи та повітової Української ради в Луганську. Найцікавіше, що в листопаді 1917 року Мелашка призначають заступником повітового комісара УЦР у Донецькому басейні – посада, яку гордо називали “комісар Донецького кряжу”.
На виборах до Українських Установчих зборів, які проходили вже під гарматні постріли більшовицької війни проти України, Михайло Васильович був обраний делегатом за українським списком УПСР та земства Катеринославської губернії. Це остаточно визначило його як прихильника лівих есерів-боротьбистів.
Хорунжий проти донських козаків
А як вам такий поворот долі? Влітку 1918 року, за гетьманату Павла Скоропадського, наш фельдшер уже носить погони хорунжого 62-го полку 8-го Катеринославського корпусу Української держави. Погодьтеся, швидке кар’єрне зростання!
Цікаво, що молодший старшина того ж полку, С. Левченко, помилково називав його “Мережко” у своїх спогадах. Левченко залишив нам яскравий портрет майбутнього отамана: “з вигляду схожий на людину залізної волі, а що головне – вмів так добре промовляти (ох, ті часи революційні!)…”
З початком протигетьманського повстання Мелашко очолив новоутворений український 1-й Бахмутський курінь. Курінь воював проти донських козаків генерала Краснова, які за домовленістю з гетьманом окупували Донбас.
Правда, той же Левченко згадував і слабкі сторони свого командира: “А пізніше життя навчило, що в боротьбі не красномовство важить, а вміння й досвід. Хорунжий Мережко під цим оглядом якраз там, де треба було, не дописав…”. Знаєте, це дуже людське зауваження – не всі народжуються полководцями.
Магнетична особистість отамана
А ви колись зустрічали людей, від яких залежить бойовий дух цілого підрозділу? Мелашко був саме такою особистістю. Коли Бахмутський курінь був змушений відступити через успішний наступ червоних військ і добровольців, отаман майстерно провів свій поріділий загін через зайняті махновцями повіти Придніпров’я.
У Катеринославі Михайло Васильович негайно приєднався до українських оборонців міста під командою Гулого-Гуленка. Подумати тільки, як він кидався в бій за кожну вулицю рідного міста!
Сотник Богданівського полку Борис Манкевич залишив нам неперевершений опис отамана в бою: “На залізниці курсував бронепотяг із залогою, здається від “Куреня Донецького Кряжу”. Куренем цим командував військовий фельдшер Мелашко – легендарно хоробра людина.”
Уявіть собі цю картину: “Разом з ним курінь виявляв велику бойову силу, без свого отамана курінь був зером. Треба було побачити козакам, що отаман їх залишив позиції і відійшов назад, як вони кидали позиції і панічно втікали…”
Найяскравіший епізод Манкевич описує так: “Але треба було отаманові Мелашкові піти на прев’язку (він був ранений в боях) до перев’язочного пункту, аби перебинтувати свою ногу, як броньовик з цілою залогою панічно залишав позиції і тікав. Стрілою вилітав отаман, не докінчивши перев’язки, на зустріч своїм козакам.”
А як вам ці слова пораненого командира: “– Дітки, хлопчики мої, не тікайте, я тут з вами, – кричав їм на зустріч отаман, шкандибаючи на пораненій нозі. І тільки зобачивши свого отамана, “дітки” затримувалися і знову йшли з ним вперед.”
Цікаво, що навіть вороги визнавали харизму Мелашка. Чекісти пізніше писали: “Мелашко, незважаючи на те, що він людина малоінтелігентна, з трудом володіючи письмом, вміло врахував незадоволення українських народних мас білогвардійщиною… Цій популярності сприяла його особиста хоробрість та, безсумнівно, адміністративні здібності.”
Останній бунт проти червоних
Між іншим, слабкою стороною отамана була трагічна відсутність досвіду в організації дисциплінованих вояків. Палкий промовець, добрий організатор, людина особисто віддана справі та беззаперечної хоробрості – але йому бракувало штабного досвіду.
Восени 1919 року антиденікінське повстання під українським прапором охопило Правобережні повіти Катеринославської губернії. А ви уявляєте, яким складним було питання взаємин з махновцями? 17 листопада в Катеринославі Військова Революційна Рада махновців розглянула можливість об’єднання зусиль.
22 листопада в газеті “Повстанець” з’явився заклик отамана: “…українські повстанці щиро вітають всіх повстанців, які б не оперували на території України, коли б’ються з денікінськими бандами. Батька Махно ми вітаємо як брата по зброї…”
Повернення червоних супроводжувалося спробами заманити повстанців до своїх лав. Всеукраїнський ревком на чолі з Григорієм Петровським декларував створення червоних українських частин “із трудового елементу з українським командуванням українською мовою”.
Піддався цій омані і отаман Мелашко. У лютому 1920 року в газеті “Боротьба” з’явилося повідомлення про утворення в містечку Саксагань Окремої української бригади з колишніх повстанських полків. Найцікавіше, що героїчний отаман на той час був обраний заступником голови Катеринославського губкому УКП-боротьбистів!
Та хіба могли довго співіснувати вільнолюбні повстанці та радянська система? Коли почали надходити вимоги відправлятися на фронт, Мелашко всіляко опирався, що зробило його підозрілим для червоного командування.
Наприкінці лютого 1920 року Михайло Мелашко разом із начальником господарської частини бригади Данилом Буцем був заарештований. Погодьтеся, іронія долі – людину, яка боролася за Україну, арештовують ті, хто обіцяв їй автономію.
Данило Буц описував їхні поневіряння: “Нас, як заарештованих, відправили до штабу Латиської дивізії… Із Латиської дивізії нас відправили до коменданта м. Катеринослава й від нього – до губернської в’язниці…”
Але ось що сталося далі! Під час ночівлі в селі Сухачівці віддані Мелашкові повстанці роззброїли караул і визволили отамана. Діставшись до штабу бригади, Михайло Васильович оголосив повстання проти червоних і наказав готуватися до нападу на міста Верхньодніпровськ та Кривий Ріг.
5 березня 1920 року повстанські загони на кілька годин захопили Кривий Ріг, а вранці 6 березня повстанці разом із отаманом зайняли Верхньодніпровськ. Це ж треба було таке організувати – одночасний напад на два віддалених міста!
На губернському з’їзді Рад делегат від Криворіжжя доповідав: “…5-го березня Кривий Ріг було захоплено на декілька годин бандою Мелашко. Після цього населення само вступило у боротьбу з бандитами… Розстріляно 360 бандитів…”
Правда, пізніше з’ясувалося, що до нападу на Кривий Ріг Мелашко не був причетний. Знаєте, як часто в ті буремні часи одного отамана звинувачували в діях іншого!
4 квітня 1920 року мешканці Катеринослава могли прочитати в місцевій газеті звіт про арешт відомого отамана: “2-го апреля в Екатеринослав доставлен атаман бандитов М.А. Мелашко…”. Чекісти не приховували задоволення – наприкінці березня вони встановили присутність отамана в Сурсько-Михайлівському, але не змогли затримати. Заарештована наречена Мелашка вказала, що отаман переховується в Кам’янському, де в будинку Погорєлова він і був схоплений.
10 квітня 1920 року губернська надзвичайна комісія розглянула справу отамана Михайла Васильовича Мелашка та начальника штабу Диковського та інших учасників нападу на Верхньодніпровськ. Усіх визнали винними в тому, що “було зверски убито 26 человек, а также ограблено казначейство на 12 500 000 руб.” Усіх засудили до розстрілу.
Так закінчилося життя українського отамана Михайла Васильовича Мелашка – людини, який від простого фельдшера піднялася до керівника повстанського руху, яка своєю особистою хоробрістю надихала сотні козаків на боротьбу за незалежність України.
Уявіть собі – всього 28 років життя, а скільки встиг зробити для своєї країни! Від члена Української Центральної Ради до повстанського отамана, від організатора українських військових частин до героя, який навіть пораненим кидався в бій зі словами: “Дітки, хлопчики мої, не тікайте, я тут з вами!”
Ім’я Михайла Мелашка повертається з небуття, нагадуючи нам про тих безстрашних людей, які в найскладніші часи не зрадили своїй мрії про вільну Україну.