Вислів давніх мудреців, що героями не народжуються, а стають у години випробувань, неодноразово підтверджувався. Найяскравіші прояви цього зафіксовані в роки Другої світової війни, коли найвищу відзнаку – звання Героїв Радянського Союзу отримали понад 2000 українців. Серед них були солдати та офіцери різних видів військ, відзначилися вони в різних боях. З цих 2000 сміливців, 32 стали двічі Героями, а український льотчик Іван Кожедуб – тричі. Бої за річку Дніпро були одними з найважчих за всю історію Другої світової, за виявлену хоробрість звання Героїв Радянського Союзу тоді отримали 2,5 тисячі визволителів. Серед них – старший лейтенант Микола Балуков, якому на той час лише виповнився 21 рік. Далі на dnepryes.com.ua.
Доля хлопчини з простої родини
Микола народився у серпні 1922 року в селі Зяблово, Юрковецького повіту Іваново-Вознесенської губернії (сучасний Юрковецький район Іванівської області). Початкову освіту отримав у рідному селі, а 7 класів закінчив у селі Йолнать. У 1940 році влаштувався бійцем пожежної охорони до Юрковецької виправно-трудової колонії, потім вивчився на моториста.
Одружився рано – у 1941 році, обрав колишню однокласницю, з якою дружив ще зі школи. Будували плани, мріяли, але все порушила Друга світова війна. Микола подався добровольцем на фронт, отримав направлення до Іванівського військово-політичного училища. Залишив вдома дружину та малу доньку. Після короткострокових місячних курсів політбійців потрапив до 163-ї стрілкової дивізії Північно-Західного фронту. Був заступником політрука 529-го стрілецького полку. Невдовзі після прибуття на місце активного та запального хлопця обрали комсоргом роти.
Бойове хрещення
Вмів Микола не лише запалювати словом, а й добре воювати. У січні 1942 року його дивізія перейшла у наступ під час проведення Дем’янської операції. Разом з однополчанами визволяв місто Дем’янське, показав себе чудовим кулеметником. За виявлену хоробрість був нагороджений медаллю “За відвагу”. Потім воював під Ленінградом. Як одного з найкращих бійців Балукова відправили на курси молодших лейтенантів при Калінковичському військово-піхотному училищі. Повернувся він вже до 529 стрілецькому полку, де взяв під командування кулеметну роту. Миколі ледь виповнилося 20 років, але він вже заявив про себе, як про сміливого та здібного командира. В боях завжди сам брався за кулемет, фронтові друзі згадували, коли в боях за села Шарівка та Мирне Балуков влучним вогнем самотужки знищив 40 нацистів.
Друга бойова нагорода
Орден Вітчизняної війни 2-го ступеня Микола Балуков отримав за визволення села Сапунихи. Його бійці вибили звідти гітлерівців, але ті у відповідь відкрили суцільний артилерійський і мінометний вогонь. Вулиці перетворилися на вогняний вал. Потім на позиції захисників села ворог кинув піхоту й танки. Коли на лівому фланзі загинув кулеметник, Балуков сам побіг на позицію, попри шквальний вогонь. Він встиг в останній момент, зумів зрізати 25 атакуючих, дав можливість піднятися в атаку своїм бійцям. Потім Микола Михайлович брав участь у боях за Орел, Харків, Полтаву. Нелегкими шляхами війни дістався до Дніпра.
Важлива роль боїв за Дніпро
Ці події мали важливе значення для обох сторін. Нацисти тоді були змушені перейти до оборони по всьому фронту. Гітлер наказав прискорити створення стратегічного оборонного рубежу, який отримав назву “Східний вал”. Особлива увага приділялася обороні Дніпра. Зламати її було доручено командуванню 5 радянських фронтів, їм протистояли 2 німецька армія групи “Центр” і вся група армій “Південь” під командуванням генерала-фельдмаршала Манштейна. Перша спроба радянських військ зірвати нацистський план організованого відступу була невдалою, виснажені бійці не змогли швидко форсувати Дніпро і створити потужні плацдарми.
Але таки велися з 21 вересня 1943 року, війська Центрального та Воронезького фронтів намагалися закріпитися на правому березі ціною величезних втрат. Адже Сталін дав наказ визволити Київ до річниці Жовтневої революції, а шлях до мети лежав через Дніпро. До кінця вересня радянські війська створили 23 плацдарми, найвідомішим із яких став Букринський. Вдало атакувати змогли з Лютізького плацдарму.
Золота Зірка Героя для Миколи Балукова
За словами учасників тих подій 1 жовтня 1943 року полк 163-ї Ромненської стрілецької дивізії, де служив Балуков, мав форсувати Дніпро. Кулеметна рота Балукова отримала наказ дістатися правого берега південніше Києва. Бійцям вдалося захопити плацдарм і утримати його до підходу батальйону. Переправлялися вночі, під суцільним вогнем, кілька човнів перекинулися, але, на щастя, більшості визволителів вдалося вибратися з крижаної води на берег.
Просуванню заважав ворожий прихований дот, цю перешкоду знищив особисто Микола Балуков. Після цього бійці увірвалися до гітлерівських траншей. Молодий командир вправно керував боєм, особисто знищив 14 ворогів і групу станкового кулемета. Визволителі успішно відбила кілька контратак гітлерівців. Цей подвиг не залишився непоміченим. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1943 року за успішне форсування річки Дніпро і виявлену відвагу старшому лейтенанту Миколі Балукову було надано звання Героя Радянського Союзу, медаль “Золота Зірка” і ще одна почесна нагорода – орден Леніна. Але отримати нагороду командир, якому виповнився тільки 21 рік, так і не встиг.
Довгі пошуки могили
Старший лейтенант Балуков загинув смертю хоробрих 6 листопада 1943 року в боях за село Крюківщина під Києвом. Адже наступ не зупинявся, хвиля радянської армії котилася далі, розпочалася Київська операція. Дивізія, в якій воював Балуков, просувалася на Святошин, щоб обійти Київ з півночі. Полк потрапив під наліт бомбардувальників, загинуло 36 визволителів, серед них – 2 Герої Радянського Союзу: Котельников і Балуков. Цей факт зафіксований у бойовому повідомленні полку.
Але пізніше вдалося з’ясувати один важливий момент. Згідно з повідомленням про безповоротні втрати, Микола Балуков значився загиблим в селі Вета Поштова, де й був похований. Ці дату й місце поховання прописали в усіх довідниках та післявоєнних виданнях. Але виявилося, що село зайняли радянські війська лише ввечері 7 листопада. Після війни місцеві краєзнавці з’ясували: тіло Балукова відшукали вже після того, як завершилися визвольні бої. Тож поховали його в іншому місці.
Завдяки спільним зусиллям, вдалося відшукати могилу героя в селі Крюківщина. Це сталося вже у 1970 роки минулого століття, через десятки років після завершення Другої світової війни. Останки перенесли до братської могили у місті Вишневе Києво-Святошинського району, де встановили обеліск. Іменем Балукова тоді були названі вулиці у селі Крюківщина та у місті Вишневому.
Варто відзначити, що ситуації, коли місце поховання визволителя знаходили зовсім в іншому населеному пункті, ніж значилося в “похоронці”, були характерними для тих часів. Адже документи загиблих забирав командир, а ховали солдатів та офіцерів мирні мешканці, котрі навіть їхніх прізвищ не знали. Потім для написів на братських могилах голови сільрад і керівники міст подавали свої списки, які могли не збігатися з даними фронтових частин. Навіть на початку 21 століття траплялися випадки, коли рідні солдатів знаходили могилу дідів і прадідів зовсім в інших населених пунктах. Й то, завдяки допомозі місцевих пошуковців.
Теплі спогади однополчан
Микола Балуков так ніколи й не побачив свою єдину доньку, яка отримала ім’я Лія. Виросла, вийшла заміж, виховала сина Миколу і доньку Марію. Багато років родина Балукова листувалася з однополчанами Миколи Михайловича. Бойові друзі згадували його, як сильного, сміливого командира, котрий завжди зберігав життєрадісність, підтримував в інших віру в перемогу. Його підрозділ вважали найкращим у частині. Листувалася Лія Михайлівна і з керівництвом села Крюківщина, де був похований батько. У 1972 році приїздила на зустріч однополчан Миколи Балукова до Києва, потім вони всі разом навідалися до Крюківщини. Всі спогади про Миколу Михайловича, який у 21 рік став Героєм Радянського Союзу, Лія передала своїм дітям та онукам, аби ті не забували про діда й прадіда, котрий назавжди залишився молодим. І не тільки у пам’яті тих, хто знав його за життя.
Джерела: