Навесні 1856 року на зелених просторах Катеринославщини спалахнуло масове повстання, відоме як “похід у Таврію за волею”. Це селянське повстання, безсумнівно, вражає своїми масштабами та мужністю. Далі на dnepryes.com.ua.
Свіжі перев’язані рани від Кримської війни та жорстокого панства спонукали селян до відчайдушного кроку в пошуках справедливості та волі. Ці події стали важливим етапом в історії України, свідченням глибокого соціального невдоволення та готовності народу до активних дій на захист своїх прав. У цій статті буде детально розглянуто не лише саме повстання та його наслідки, а й ширший контекст суспільно-політичних процесів кінця ХІХ століття, що вплинули на формування національної свідомості та боротьбу за незалежність.
Селянський масовий похід: протест і шукання нового життя у Криму
У березні 1856 року, як відомо, закінчилася Кримська (Східна) війна. Крим був спустошений. Багато татар і ногайців добровільно покинули півострів, кому не пощастило, примусово переселили до Катеринослава. Ці фактори та військові дії призвели до різкого зменшення кількості жителів Криму.
Дуже постраждали господарства прифронтових районів Катеринославщини та Херсонщини. Було вилучення коней, волів, підвід, фуражу і продовольства для потреб армії.
Мир не приніс селянам полегшення. Залишалася та ж панщина. Повторилася ситуація 1812 року. Народ знову виносив на свої плечі тягар війни. Вперше все закінчилося в грудні 1825 року виставою на Сенатській площі, проте різноманітне невдоволення величезних народних мас вилилося в “похід у Таврію за волею”.
Спогади сучасників й очевидців події та офіційні документи певною мірою розкривають перебіг подій. Селяни Катеринославського та Верхньодніпровського повітів Катеринославської, а також Херсонського, Бобринецького, Олександрійського і частини Єлизаветградського повітів Херсонської губернії майже поголовно, з усім своїм майном, підіймалися з насиджених місць і вирушали до Криму..
Чутки про те, що “в золотому наметі сидить цар і всім прибулим роздає волю, а ті, хто не з’явились чи запізнились залишаються по старому в панській неволі”, викликали страшенний галас. Під їхнім впливом майже все населення цих повітів піднялося на Косовицю, напередодні жнив, залишивши все, що не могли взяти з собою. Усі дороги були забиті натовпами, які рухалися до Криворізького військового поселення та до Софіївки (нині районний центр Дніпропетровської області).
Шлях до Криму лежав через багато поселень, у яких розташовувалося багато військ. Згодом був виданий наказ висунути частини до кордонів Таврійської губернії, а в разі потреби силою зброї змусити втікачів повернутися додому.
Розгортання походу та відповідь влади на селянське повстання
У звітах начальників військових поселень розкриваються подробиці “походу у Таврії за волею”. Спочатку рух був мирним. Проте вмовляння та спроби священника переконати селян у безглуздості їхніх намірів отримати землю та матеріальну допомогу в Криму не увінчалися успіхом. Селяни не повірили словам священника і стояли на своєму. Влада була змушена вдатися до військової сили. Зокрема, проти шукачів волі виступив драгунський полк та інші частини піхотної та кавалерійської дивізій Катеринославщини.
8 червня 1856 року комендант 2-го округу військових поселень зафіксував першу невелику хвилю втікачів. 11 червня вона зросла до 70 осіб на чолі з “отаманом, робочими волами, худобою, зі всім майном і малолітніми дітьми”.
З огляду на ситуацію генерал Косовський наказав “діяти з особливою енергією, дорожити кожною годиною і хвилиною”. Водночас влада інтенсивно шукала “призвідців” і вивчала причини загострення народного невдоволення. Знайшлося кілька агітаторів, які ходили по селах і повідомляли про нібито чинний указ про право кріпаків залишати своїх поміщиків і переселятися на знелюднений півострів. Серед затриманих були найактивніші агітатори — поміщицькі селяни Родіон Книш, Федір Бишенко, Поніщенко, Романовський та інші. Серед обвинувачених були моряки. Збереглося ім’я та прізвище одного з них, а саме Івана Смирнова з 36-го флотського екіпажу, який “очолював транспорти втікачів поміщицьких селян”.
Бої та протистояння селян з військовими укріпленнями
За словами багатьох катеринославців, точилися справжні бої. По-різному складалася доля поранених. Декого з них забирали додому. Важко поранених відправляли у військові госпіталі, інших — у німецькі та єврейські колонії.
Наведемо лише окремі епізоди сутичок між селянами та військом.
13 червня в районі с. Зеленого за кілька кілометрів від с. Жовтого ескадрон атакував обоз із 50 підвід та близько 400 селян. Озброєні косами та сокирами втікачі відбивали напад і продовжували рух. Отримавши підкріплення, кавалеристи змогли перекрити їм дорогу. Сила шукачів свободи зросла до 100 одиниць. Рано вранці 14 червня війська атакували обоз і прорвали колону возів. Втікачі відбили атаку, три дні були блоковані військами. Не витримавши чергової атаки кавалерії, обоз розпався на невеликі групи. Селян під конвоєм відпустили додому.
14 червня 1856 року інша валка в районі с. Гурівки на північний захід від Кривого Рогу зустрілася з ротою саперів. Підвівши селян у зону пострілу, ротмістр наказав їм зупинитися і відправити старшого на переговори. Відповідь була: “Коли одному йти, так і всі підемо, хлопці”.
Крім усього цього, на підході до Нікополя і переправі через Дніпро також відбувалися сутички. Саме тоді солдати з’явилися перед натовпом, де офіцер наказав їм розійтися, однак селяни відмовилися підкоритися і сповна заплатили за це: кількох було вбито і поранено.
Придніпровські виступи селян та жорстока реакція катеринославської влади
У середині ХІХ століття Катеринославська губернія була свідком напружених відносин між селянами та владою. Проти феодально-кріпосницького гніту і відробітку були спрямовані селянські виступи на Придніпров’ї та інших районах губернії, що нерідко викликало жорстку реакцію влади.
Це проявлялося в залученні військових сил. Вони перешкоджали селянам у спробах втекти на інші території, змушуючи всіх повертатися на місця постійного проживання.
Цивільний губернатор Фабр А. Я. відомий своєю рішучістю придушити ці протести, використовував військову силу для забезпечення порядку та підтримки імперського правління. Його заходи були схвалені генерал-майором Адлербергом В. Ф., що свідчить про те, що царський режим надавав великого значення збереженню соціального порядку та контролю над населенням.
Наслідки “походу у Таврію за волею”
Результатом “походу у Таврію за волею” та збурення військових поселень стала ліквідація останніх і перетворення їх жителів на державних селян у 1858 році. Селянські заворушення влітку 1856 року частково охопили Чернігівську, Харківську, Полтавську, Курську та Орловську губернії й призвели до створення в 1857–1858 роках губернських комітетів “для поліпшення життя поміщицьких селян”.
Фактично це був початок підготовки до скасування кріпосного права.
Дуже цікавий факт, що Тарас Шевченко, як відомо, перебував на засланні в Новопетровському укріпленні під час “походу у Таврію за волею”. Повернувшись із заслання, поет не з власної волі залишився в Нижньому Новгороді. 22 січня 1858 року по дорозі з Петербурга до В’ятки чоловік відвідав Лазаревського Я. М., де того ж дня записав у “Щоденнику”: “Він недавно прибув із Малоросії. Розповів про багато свіжих звірств на моїй батьківщині, в тому числі про сумне Катеринославське повстання 1856 року”.