13 лютого 1934 року відбулася подія, яка сколихнула весь світ: був розчавлений кригою та пішов на дно пароплав “Челюскін”. Сталося це під час його переходу Північним морським шляхом у Чукотському морі, недалеко від Берингової протоки. 104 людини опинилися на крижині, яку океан міг розтрощити будь-якої хвилини. Їхня боротьба за життя стала історією, за якою стежив увесь Радянський Союз. Газети виходили зі стрічками новин із крижаного полону, радіо ловило голоси тривоги й надії. Далі на dnepryes.
А коли до відчайдухів пробилися літаки, і пілоти визволили людей із крижаної пастки, країна вибухнула радістю. Та найбільш зворушливими були зустрічі у містах. У лютому того ж року Дніпропетровськ урочисто приймав челюскінців. чиї імена стали символами мужності: Петра Ширшова, Володимира Гордєєва, Павла Буйка, Леоніда Буйка-Кожина. Разом із дорослими приїхала наймолодша учасниця арктичної одіссеї Аллочка Буйко.
Вітання героїв Арктики
Катеринослав того спекотного дня завмер в очікуванні. Зранку люди збиралися біля вокзалу, на вулицях і навіть на околицях – усі чекали поїзд із героями Арктики. Червоноармійці та матроси ледве стримували натовп, а коли герої вийшли з потягу, над вокзалом гримнуло багатоголосе “Ура!” та “Хай живуть герої Арктики!”, що накрило площу могутнім відлунням.
Від вокзалу до парку імені Хатаєвича (сучасний парк Глоби) автомобілі з челюскінцями повільно рухалися поміж двома живими стінами народу. Люди махали хустками, підкидали вгору кашкети, шалено аплодували, вигукуючи: “Челюскінці! Слава челюскінцям!”. Вулиці гули, немов у них ожив сам подих часу. Майдан біля міського парку був вщент заповнений, де прибулих вітали не менш гучними вигуками та оплесками.
Стисло про історію челюскінців
У 1933 році з порту Ленінграда вийшов пароплав “Челюскін”, який мав здійснити перехід Північним морським шляхом і довести можливість регулярного плавання радянських суден через Арктику. Керівником експедиції був академік Отто Шмідт, серед учасників – науковці, інженери, робітники та їхні сім’ї. Загалом на борту перебувало 104 людини. Однак сувора Арктика виявилася сильнішою: у вересні корабель потрапив у щільні крижані поля Чукотського моря. Майже 5 місяців “Челюскін” дрейфував у крижаному полоні, доки 13 лютого 1934 року під тиском криги корпус не розколовся, корабель затонув неподалік Берингової протоки. Учасники експедиції дивом врятувалися, їм пощастило висадитися на крижину посеред крижаної пустелі. Саме там вони облаштували тимчасовий табір і почали боротьбу за життя в умовах сорокаградусних морозів, полярних бур і постійної небезпеки.
Порятунок пасажирів та екіпажу став можливим завдяки мужності та дисципліні самих полярників і небаченій на той час майстерності радянських пілотів. З крижин науковці передавали радіосигнали про допомогу, і вже навесні 1934 року стартувала рятувальна експедиція. Льотчики на двомоторних літаках і легких Р-5, ризикуючи життям, сідали на вузьких, розчищених на кризі майданчиках, забираючи по кілька людей за один рейс. Першими евакуювали жінок і дітей, згодом – решту учасників. Встигли врятувати всіх, ця історія стала символом мужності, витривалості й сили колективу. Льотчики на чолі з Анатолієм Ляпідевським отримали звання Героїв Радянського Союзу – перші у країні.
Спогади та враження від боротьби зі стихією
Першим на урочистому мітингу у парку Дніпра виступав начальник острова Врангеля Петро Буйко. Він розповів про суворе життя на кризі при -38 градусах, про те, як серед торосів полярники будували 14 аеродромів, як чекали на порятунок та зустрічали відважних льотчиків. Чи не найгучнішими оплесками вітали дніпровці свого земляка – гідробіолога експедиції Петра Ширшова. Той згадував не лише про наукову роботу, а й про власну відповідальність бригадира: як готували майданчики для літаків, як гуртом виживали у крижаному таборі. Його тверді слова: “Ми завжди готові переборювати всякі труднощі на нашому переможному шляху!” заглушили овації, які ще довго не вщухали після завершення промови. Мітинг тривав аж до пізнього вечора, бо дніпровці довго не хотіли відпускати легендарних героїв.
Вітання від заводчан
Наступного дня, 11 липня, на героїв вже чекали вже інші зустрічі. На заводі імені Петровського (сучасний Дніпровський металургійний комбінат) їх вітали металурги. Під заводський гудок, який зібрав тисячі робітників, челюскінці увійшли до цехів разом із директором підприємства Семеном Бірманом. Біля прохідної одразу ж сформувався велелюдний мітинг, металурги вітали героїв не менш бурхливо, ніж інші дніпряни напередодні. Протягом дня челюскінці побували ще на коксохімічному заводі, а також на заводі імені Комінтерна (сучасний Дніпроважмаш).
І скрізь їх чекали, раділи, мов найближчим родичам. Арктичні гості були для дніпрян не лише героями газетних шпальт – на той момент вони перетворилися на переможців над холодом і смертю. Увечері челюскінці завітали до редакції газети “Зоря”. Це була довірлива розмова з журналістами, які прагнули почути не тільки про подвиг, а й про побут, дрібні деталі арктичного життя. Розмова тривала до пізньої ночі.
Гість серед своїх
А вранці відбулася зустріч видатного полярника Петра Ширшова з мешканцями будинку №74 на вулиці Комсомольській (сучасна Старокозацька). Там мешкали його батьки, а раніше, у 1923–1929 роках, жив і він сам – тоді ще студент біологічного факультету інституту народної освіти. Люди, які знали його з дитинства, прийшли, щоб обійняти, розпитати, висловити захоплення. Ширшов теж щиро радів зустрічі. У тісному колі поділився спогадами про загибель “Челюскіна” у Чукотському морі, про те, як ризикували відправляти першу партію жінок із літаком Ляпідевського. Згадував і про будні, коли іноді рятувала жартівлива вигадка художника Федора Решетникова, котрий, начепивши пенькові вуса, пародіював Отто Шмідта. Мешканці будинку показали герою його лист, надісланий у 1933 році, в якому той описував, як у вересні експедицію затиснуло льодами біля мису Ванкарем, як корабель дрейфував, немов іграшка, та 10 днів безпорадно стирчав посеред нерухомої білої пустелі.
Урочистості на стадіоні
27 липня 1934 року героїв урочисто вітали на стадіоні “Динамо” керівники області. Серед почесних гостей були заступник начальник експедиції Олексій Бобров, комендант льодового аеродрому табору Отто Шмідта Олександр Погасов, художник Федір Решетников та льотчик-рятувальник челюскінців, Герой Радянського Союзу Василь Молоков. Виступи Олексія Боброва та Василя Молокова були простими та піднесеними, вони розповіли про роботу радянських авіаторів, які врятували челюскінців, закликали дніпровців завершити ще одну справу – передати ескадрилью літаків, збудовану на кошти трудівників, до аероклубу, щоб навчати здібну молодь області.
У ті липневі дні, коли челюскінці перебували у Дніпропетровську, місто жило не лише зустрічами та мітингами. На екрані найстарішого кінотеатру “Рот Фронт” (згодом відомий як “Батьківщина”) демонстрували повнометражні фільми “Герої Арктики” та “Челюскін”, створені кінооператорами Союзкінохроніки Аркадієм Шафраном і Михайлом Трояновським – безпосередніми учасниками експедиції. Глядачі виходили з кінозалу враженими до глибини душі, бо на власні очі побачили, які труднощі довелося долати сміливцям.
На згадку про зустріч
Ці події стали знаковими для міста. У ті ж липневі дні з’явилася постанова президії Дніпропетровської міської ради “Про перейменування назв вулиць міста на честь героїв Арктики – челюскінців у зв’язку з їхнім перебуванням у Дніпропетровську”. Вулиця Гімнастична отримала ім’я Отто Шмідта (після декомунізації повернула історичну назву), Трамвайна стала вулицею Олексія Боброва (сучасна Миколи Руденка), Наскрізна перетворилася на вулицю Василя Молокова (сучасна Михайла Щепкіна), а Гасова – на вулицю Сигізмунда Леваневського (сучасна Іларіона Свєчнікова). Центральна вулиця Незаможна перетворилася на вулицю Челюскінців (сучасна 93–ї бригади Холодний Яр). Так у міському просторі Дніпропетровська відбилося відлуння події, яка розбудила в серцях тисяч дніпрян жагу нових подвигів. І реалізувати цю жагу їм випала доля через кілька років – під час Другої світової війни.
Джерела: