Воєнні події 1941-1945 років закарбували невиправні травми в літописі багатьох міст, і Дніпро став одним із символів цієї трагедії. Протягом військового лихоліття місто пережило німецьку окупацію, запеклі бойові дії, хвилі репресій, публічні страти та гуманітарні катастрофи, що торкнулися як мирних жителів, так і військовослужбовців. Далі на dnepryes.
Серед малодосліджених, але надзвичайно значущих аспектів цього періоду залишається історія полонених – бійців Червоної армії, представників цивільного населення, учасників партизанського руху, а пізніше й тих, кого радянський режим звинуватив у “співпраці з ворогом”.
Історичне тло: Дніпро у вирі фронтових подій
Напередодні Другої світової війни Дніпропетровськ являв собою потужний індустріальний осередок східноукраїнських земель Радянського Союзу. Завдяки розвиненому металургійному комплексу, машинобудівним підприємствам і розгалуженій транспортній мережі місто набуло статусу стратегічного об’єкта в планах німецького командування під час військової кампанії 1941 року. Після інтенсивних оборонних боїв та масштабної евакуації частини цивільного населення й виробничих потужностей, 25 серпня 1941 року місто перейшло під контроль військ Вермахту.
Окупаційний період (1941-1943) перетворив Дніпропетровськ на адміністративний вузол Генеральної округи Дніпропетровськ у структурі Райхскомісаріату Україна. Управління міською територією здійснювалося через систему німецьких комендатур, підрозділів гестапо, спеціалізованих зондеркоманд та місцевої допоміжної поліції. Окупаційний режим характеризувався всеохопним наглядом за місцевим населенням, систематичними депортаціями, каральними акціями, масовими знищеннями єврейського населення та жорстокою політикою щодо захоплених радянських військовослужбовців.
Дніпропетровськ виконував функції логістичного та розподільчого центру для радянських військовополонених, захоплених на східному фронті. Розвинена залізнична інфраструктура дозволяла доставляти полонених із прилеглих територій, після чого їх розміщували в тимчасових таборах або готували до подальшого транспортування до мережі концентраційних таборів за межами українських територій. За оцінками дослідників, протягом окупаційного періоду через систему місць утримання та транзитних пунктів Дніпропетровська пройшло кілька десятків тисяч осіб, значну частину з яких становили військовослужбовці Червоної армії.
Система німецьких таборів для радянських військовополонених
Безпосередньо після захоплення міста окупаційна адміністрація розпочала організацію мережі таборів для полонених червоноармійців. Найбільший з них функціонував на території металургійного заводу імені Петровського (сучасне підприємство “Інтерпайп”) – стратегічно важливого промислового об’єкта з великими незабудованими площами, підземними комунікаціями та власною залізничною гілкою. Промислові корпуси були переобладнані під примітивні бараки, територію обнесли колючим дротом, по периметру встановили спостережні вежі. Умови утримання характеризувались крайнім ступенем жорстокості: примітивні дерев’яні лежаки, відсутність системи опалення, катастрофічний санітарний стан, систематичне недоїдання. Полонених примусово залучали до виробничих робіт у вцілілих цехах, вантажно-розвантажувальних операцій на залізниці, будівництва фортифікаційних споруд або як допоміжний персонал для адміністративних потреб окупаційної влади.
Крім основного табору на території заводу Петровського, функціонували менші центри утримання на територіях залізничного депо, річкового порту, а також у приміщеннях колишніх навчальних закладів і складських комплексів. Задокументовані випадки, коли групи військовополонених тримали просто неба у загороджених ділянках без жодного даху, навіть у зимовий період. Суворий режим ізоляції, фізичні знущання та повна відсутність медичного забезпечення призводили до масової смертності. Під час зимових холодів та епідемічних спалахів щотижня помирали сотні людей. Тіла померлих вивозили на міські околиці або скидали у братські могили, зокрема в районі, де зараз розташований житловий масив Північний.
Певні категорії полонених депортували до країн Західної Європи для використання як робочої сили або відправляли до таборів смерті, зокрема до Майданека чи Заксенгаузена. Полонені, які належали до особливих категорій – політичні комісари або військовослужбовці єврейського походження – підлягали негайній страті на місці. Згідно з даними німецьких архівних документів, на території Дніпропетровська було страчено кілька тисяч радянських військовополонених, визнаних “непридатними” для використання на примусових роботах.
Місця ув’язнення цивільних і партизанів у Дніпрі під час окупації
Німецька окупація Дніпропетровська принесла масові репресії проти місцевого населення. Під удар потрапили численні категорії цивільних – підозрювані у зв’язках з партизанами, члени підпільних організацій, люди, які допомагали євреям, або просто виявляли непокору окупаційній владі. Одразу після захоплення міста німецькі військові структури, гестапо та СД створили розгалужену систему тюрем та місць утримання.
Головним центром ув’язнення та допитів стала міська в’язниця на вулиці Клари Цеткін (сучасна вулиця Шмідта). За свідченнями очевидців та архівними документами, це місце перетворилося на осередок жорстоких тортур, масових розстрілів та публічних страт. Гестапо утримувало в цій в’язниці дорослих та підлітків – молодих учасників підпільного руху. В’язні зазнавали тортур задля видобуття інформації, а далі їх чекала депортація до трудових таборів або смертна кара.
Значну роль відігравала також будівля колишнього технікуму, перетворена на фільтраційний пункт і тимчасову в’язницю. Тут проводили “чистки” серед інтелігенції, колишніх радянських посадовців, суспільних активістів, педагогів, яких вважали загрозою для окупаційного режиму. Їм висували звинувачення в антинімецькій пропаганді, саботажі, контактах з підпіллям або переховуванні військовослужбовців.
У 1942-43 роках гестапо активно переслідувало партизанські формування, що діяли в районах Діївки, Ігрені та Самарського лісу. Схоплених партизанів та їхніх прихильників доставляли до міських в’язниць або розстрілювали на місці затримання. Організаторів руху опору часто відправляли до Києва, Львова чи польських таборів. Решту тримали в нелюдських умовах – без харчування, медичної допомоги, піддаючи щоденним жорстоким допитам. Пізніше ці факти фігурували на Нюрнберзькому процесі як докази воєнних злочинів нацистів в Україні.
Табори НКВС у Дніпрі після визволення міста
Після звільнення Дніпропетровська 25 жовтня 1943 року місто стало центром концентрації великих груп людей, які потребували “перевірки”. Сюди потрапляли колишні військовополонені, остарбайтери, біженці, люди, які залишалися на окупованій території. НКВС створило мережу фільтраційних таборів для перевірки лояльності та виявлення потенційних “ворогів народу”.
Головний фільтраційний табір розташовувався на околиці міста біля колишнього військового містечка. Додаткові пункти утримання організували в приміщеннях інтернатів, шкіл та казарм. До цих таборів звозили людей з навколишніх територій, тримали їх тижнями й місяцями, ретельно перевіряючи біографію, родинні зв’язки, трудову діяльність до окупації та взаємодію з німцями. Допити проводили співробітники НКВС. Будь-яка взаємодія з окупаційною владою, навіть вимушена, розглядалася як зрада батьківщини. Часто людей засуджували до 5-10 років таборів без реальних доказів провини, а колишніх військовополонених додатково позбавляли військових звань та нагород.
Особливо жорстоко ставилися до тих, хто потрапив у полон і вижив. Сталінська ідеологія вимагала від радянського бійця “боротися до останнього”, тому сам факт полону трактували як злочин. Тисячі звільнених з полону опинилися в ГУЛАГу за звинуваченням у державній зраді. Ця практика породила атмосферу страху навіть серед фронтовиків-переможців.
Табори НКВС у Дніпрі функціонували до кінця 1940-х років. Багато в’язнів отримали реабілітацію лише після смерті Сталіна. Архівні матеріали зберегли тисячі справ, які свідчать про трагічні долі людей, зруйновані як нацистським режимом, так і радянською каральною системою.
Пам’ять і забуття: як Дніпро пам’ятає полонених
Трагедія ув’язнення та знищення військовополонених і цивільних у Дніпрі під час Другої світової війни досі не отримала належного увічнення. Сьогодні в місті лише окремі місця утримання мають статус історичних пам’яток чи меморіалів. Більшість локацій залишаються невідомими для широкої публіки або фізично знищені. Головними джерелами інформації слугують несистематизовані архіви, розрізнені свідчення очевидців та маловивчені документи НКВС і гестапо.
Серед визначених місць пам’яті виділяється територія колишнього заводу імені Петровського, де функціонував один з найбільших таборів радянських військовополонених. У 1990-х роках тут встановили меморіальну дошку, однак факт існування табору тривалий час залишався маргіналізованим. Причинами цього були радянська заборона обговорення теми полону та байдужість до місцевої історії в пострадянський період. Сьогодні на цій території працює велике підприємство, а трагедія 1941-1943 років привертає увагу переважно дослідників та краєзнавців, а не широкої громадськості.
У місті відсутній спеціалізований музей, присвячений військовополоненим чи жертвам фільтраційних таборів. Дніпропетровський національний історичний музей імені Яворницького зберігає певні документи, фотографії та особисті речі колишніх в’язнів, проте експозиційне висвітлення теми залишається обмеженим. Натомість збереження цієї пам’яті активніше підтримують громадські ініціативи: краєзнавчі об’єднання, волонтери та дослідники публікують матеріали про трагічні сторінки історії міста в блогах, на локальних історичних платформах та в соціальних мережах.
Періодично організовуються тематичні екскурсії та лекції в рамках проєктів “Історична пам’ять Дніпра” та “Міські історії”. Студенти й викладачі місцевих університетів проводять дослідницькі експедиції, використовуючи карти, спогади та архівні матеріали для встановлення точних координат забутих місць утримання, розстрілів та поховань. Існують відомості про масові поховання військовополонених у районі Північного житломасиву, на Березинці та поблизу залізничного мосту через Самару, однак ці локації досі не отримали офіційного дослідження.
Відновлення історичної правди ускладнюється тим, що доля полонених була табуйованою темою в СРСР. Протягом десятиліть радянських солдатів, які потрапили в полон, або замовчували, або клеймували “зрадниками”. Родини приховували цей факт біографії, архіви залишалися закритими, а тема таборів НКВС не підлягала публічному обговоренню. Через це навіть сьогодні складно встановити повну кількість жертв та відтворити реальну географію місць ув’язнення.
Процес відродження історичної пам’яті вимагає міждисциплінарного підходу: залучення архівних документів, археологічних досліджень, методів усної історії, а також формування культури локальної відповідальності. Міська громада має усвідомити, що забуті сторінки її минулого заслуговують на таке ж вшанування, як і офіційні монументи. Лише через відкрите осмислення цього трагічного досвіду можливо подолати історичне замовчування та зберегти пам’ять для майбутніх поколінь.
