Дата народження Миколи Олександровича Капустянського є предметом суперечок: одні джерела вказують на 1 лютого 1879-го року, а інші – на 30 березня вже 1881-го року. Проте достеменно відомо, що він народився в селі Чумаки, що у Томаківському повіті Катеринославської губернії. Селище знаходиться приблизно в 30-ти кілометрах від острова Хортиця та самого тодішнього Олександрівська (Запоріжжя). Далі на dnepryes.
Його життя змінилось на “до” і “після” із початком Першої світової війни. Під час одного з етапів війни, а саме 1917-го року він мав провідну роль у формуванні та структуризації україномовних військових частин при армії Російської імперії. Зокрема, він допомагав в українізації 34-го армійського корпусу, командуванням якого займався генерал П. Скоропадський. Відомо, що майбутній генерал допомагав у створенні Першого українського корпусу, який був переформований з 34-го.
Але за своє життя генерал Микола Капустянський займався не лише військовою справою. Так, у 1938-му році він став редактором у журналі “Війна і газета”, де публікувалися сучасні на той час розробки українських військових експертів, іноді він публікував і свої власні. Його проукраїнська редакторська діяльність була досить підпільною, адже діяльність таких редакцій не подобалась радянській владі. Про те, як Микола Капустянський жив та став військовим генералом – читайте далі.
Ранні роки, проведені у рідних Чумаках
Як вже було згадано раніше, Микола Капустянський народився 30 березня 1881-го року (за іншими відомостями 1 лютого 1879-го року, 5 лютого 1880-го року) у родині священика в селі Чумаки Катеринославської губернії, нині Томаківського району Дніпропетровської області. З самого дитинства виховувався Микола в християнському дусі, адже його батько, Олександр Капустянський працював священиком у місцевому храмі. Микола став десятою з одинадцяти дітей в родині (11 синів)!
Остаточну освіту він здобув у Катеринославській духовній семінарії, проте саме духовна кар’єра Капустянського почалася не там. Ще в ранньому віці він обрав саме військову справу: перший воєнний досвід Микола Олександрович отримав, коли служив вільнонайманим під 134-им Феодосійським піхотним полком, який з кінця ХІХ століття дислокувався в різних частинах міста Катеринослав.
Пізніше він на деякий час переїхав до Санкт-Петербургу, де до 1910-х років навчався у стінах престижного навчального закладу – у Імператорському Миколаївському військовому училищі. Вже у 1912-му році він отримав тему для дипломної роботи, яка виявилась однією з найскладніших – “Авіаційна військова розвідка”. Незважаючи на це, Микола Капустянський зміг успішно розробити її, в результаті чого студент отримав 11,5 балів (через що і був нагороджений орденом Святої Анни ІІІ ступеня).
Перша світова війна: успішні операції під час боїв за Україну
Як відомо, у 1914-му році розпочалася Перша світова війна, під час якої Микола Капустянський був значно підвищений у посаді. Так, тільки на початку активних бойових дій він вже став старшим ад’ютантом штабу 5-ї стрілецької бригади, а згодом отримав Георгіївську зброю. Наступні два роки Микола Олександрович перебував на штабних посадах у 21-му та 3-му армійських корпусах, де проявив особисту хоробрість у боях за ключові міста та населені пункти. У 1917-му році він отримав звання підполковника.
Того ж 1917-го року він прибув до України, де взяв участь у процесі українізації військових частин армії Російської імперії: так, наприклад, такий процес відбувався у 34-му армійському корпусі під командуванням генерала П. Скоропадського. Також він відіграв провідну роль у організації та створенні Першого українського корпусу, який утворився в результаті реформування 34-го корпусу.
Протягом листопада та грудня того ж року, вже полковник Капустянський командував 1-ю дивізією у складі частин корпусу, успішно не допустивши до Києва посилений 2-й гвардійський корпус, роззброївши 34-й Вітебський полк та завдавши значних втрат більшовикам під Старокостянтиновим, Жмеринкою та Бердичевим. Як вважали ад’ютанти різних корпусів, автором найуспішніших операцій проти більшовиків на території України був саме підполковник Капустянський.
У 1918 році Капустянський став начальником штабу Північно-Західного фронту, який був створений для боротьби з більшовиками. Служив у Генеральному штабі Армії УНР та Української Держави, брав участь у розробці та був співавтором такого законодавчого акту, як Закон про службу старшин Генерального штабу Української Держави. У складі новоствореного Військово-наукового комітету при Генеральному штабі працював під керівництвом В. Сінклера над розробкою армійських статутів та офіцерських настанов.
Він – співорганізатор організації українських націоналістів (ОУН)
Відомим є той факт, що Микола Капустянський представляв УВО (Українську військову організацію) на 1-му Конгресі Українських Націоналістів, яке проводилося у період з 28 січня по 3 лютого 1929-го року. Тоді він був обраний заступником голови Президії Конгресу.
Микола Олександрович є співзасновником організації українських націоналістів. До речі, його власні праці приймалися ОУН: на одному із з’їздів конгресу ОУН приймалася воєнна доктрина на основі праць Є. Коновальця та М. Капустянського. Такими розробками зокрема була його доповідь “Військова справа” на пленарному засіданні.
Потім Капустянський очолив Військову референтуру Проводу Українських Націоналістів (ПУН), де розробив основні програмні засади військового будівництва в Україні на різних етапах її існування, від бездержавності Української революції до незалежності. Створені ним філії Референтури у Відні, Гданську та Берліні розгорнули широку діяльність.
У 1935-му році Микола Олександрович, відомий вже як військовий діяч та представник ОУН, за дорученням лідера ОУН Є. Коновальця вирушив у тривалу подорож до США і Канади. Під час подорожі він виступав з промовами та доповідями про цілі українського національного руху, допомагаючи створювати осередки українських націоналістичних організацій та зміцнювати зв’язки між громадою Українських стрільців у Канаді та іншими віддаленими організаціями.
У серпні 1939-го року Капустянський був присутній на Другому Великому зборі ОУН у місті Рим, що у Італії, а після розколу в організації вирішив приєднатися до мельниківського крила ОУН. Не погодившись із позицією А. Мельника щодо співпраці з Німеччиною, він повернувся до основного крила ОУН, після чого його відновили до посади керівника Військової референтури новим керівництвом ОУН: це є результатом його авторитету, який покритий великою кількістю досягнень у націоналістичному середовищі за роки його діяльності.
Не лише військовий, а і редактор українських видань
Він відіграв значну роль не лише у військовому плані, а й у створенні Українського наукового товариства в Парижі та був співзасновником першого військово-літературного журналу української діаспори “Табор”, в якому публікувалися праці істориків УГА та армії УНР. Незважаючи на складні умови інтернування та еміграції, він став одним з перших військових істориків української діаспори, заклавши основи історіографії Української національно-демократичної революції періоду 1917-1921-х років.
Він є автором фундаментальної праці “Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році”, яка витримала кілька видань, зокрема у 1921-1922-х, 1936-му, 1946-му у Радянській України та у 2004-му році вже у Незалежній Україні. Ця книга проливає світло на існування у складі армії УНР полку під назвою “Січові стрільці – Вільні козаки”, яким командував Р. І. Самокиш. Полк складався з галицьких вояків – січових стрільців та катеринославських козаків. 1 січня 1919-го року полк вигнав махновсько-більшовицькі війська з міста Катеринослав, тим самим досягнувши відновлення в друге влади Директорії.
Його ідеї залишалися проукраїнськими
19 лютого 1969-го року він помер у німецькому місті Мюнхен. Його пам’ятають як людину, яка:
- прагнула до об’єднання всіх українських комбатантів в одній організації;
- мріяла, щоб в еміграції спільними силами видавали справді поважний, репрезентативний військовий часопис, який показував би живучість української військової думки, що своїм змістом відповідав би фаховим воєнознавчим публікаціям Заходу;
- прагнула реформування конституції, публікацій зокрема військових газет на українській мові, адже вважав радянську армію одним із найсильніших русифікаторських засобів у руках Москви.