Буває так, що історія грає з нами в хованки. Ось, здавалося б, жили собі у нашому Катеринославі генерали та полковники, керували військами, видавали накази, а через сто років ми навіть їхніх імен як належить не знаємо. А ті, кого знаємо – то половина відомостей про них виявляється неправдивою. Подумати тільки – цілі сторінки нашої місцевої історії довелося переписувати заново! Далі на dnepryes.
Таємничий губернатор, який нарешті отримав ім’я
Уявіть собі ситуацію: підпис “Губернський староста генерал-майор Черніков” красується на десятках документів часів гетьмана Скоропадського, а ми до 2018 року навіть не знали, як звали цього чоловіка! Треба ж мати таку іронію долі – керувати цілою губернією і залишитися в історії безіменним.
Іван Іванович Черніков, як з’ясувалося завдяки рукопису його спогадів, знайденому в архівах Колумбійського університету, був людиною досить мирною. З 1889 року служив молодшим офіцером у Чугуївському юнкерському училищі, потім працював офіцером-вихователем у Воронезькому кадетському корпусі. Цікаво, що саме такого педагога призначили керувати губернією в найскладніший період Громадянської війни!
А чи чули ви коли-небудь про таку кадрову політику? Наш губернатор не соромився приймати на службу білогвардійських офіцерів. Керівника секретного “Катеринославського центру” білих полковника Перфільєва він влаштував… інспектором державної варти! Між іншим, усі прохання білогвардійців про гроші задовольнялися повністю. Сам Іван Іванович у мемуарах не бачив у цьому нічого дивного – мовляв, гетьман і сам прагнув “завести свою російську армію”.
Найцікавіше, що про політику за межами вищого суспільства Черніков розумів досить мало. Анархістів Махна він у рапортах називав більшовиками! Уявляєте, яка була плутанина в головах тодішніх керівників?
Коли німецька інтервенція провалилася, генерал разом із 14-річним сином пробився до Криму. Вельми вчасно, треба сказати – петлюрівці, які взяли місто, влаштували справжню різанину офіцерів та їхніх сімей. А як вам такий факт: фотографій губернського старости не збереглося, але залишилися хрести з тодішнім гербом нашого міста, якими Врангель нагороджував за успішний відступ із Катеринослава.
Генерал без початку і кінця біографії
Гнат Михайлович Васильченко — постать, на перший погляд, добре відома, але не до кінця пізнана. Навіть в альбомі уніформи “Війська ясновельможного пана гетьмана” українського історика Тинченка є його зображення на тлі Потьомкінського палацу. Та хіба можна назвати біографію повною, коли в ній більше білих плям, ніж фактів?
Погодьтеся, дивна ситуація: хто і коли надав йому генеральське звання – незрозуміло. Командувачем 5-го кавказького корпусу він став у 1917 році за… вибором власних солдатів! У всіх публікаціях його генеральство датується 21 листопада 1917 року, коли ні Білої армії, ні армії Скоропадського ще не існувало. Аж дух перехоплює від такої плутанини!
Денікінці не визнавали українських чинів, а Васильченко після розвалу гетьманської армії командував у білих 34-ю дивізією. Значить, його погони були для Денікіна цілком “справжніми”. Це ж треба було таке придумати – генерал невідомо від кого призначений!
Між іншим, 34-та піхотна дивізія білих має пряме відношення до нашого міста. Сформована з ветеранів довоєнної 34-ї дивізії, що стояла в Катеринославі. Її казарми збереглися на території сучасного університету МВС на проспекті Гагаріна. Полки теж отримали старі назви – Феодосійський, Сімферопольський, Керч-Єнікальський і Таганрозький.
А ви колись замислювалися над тим, як плутаються дати в офіційних джерелах? Одні кажуть, що Васильченка розстріляли після взяття Криму в листопаді 1920-го, інші – що він загинув при відступі з Одеси 15 січня 1920 року. Найцікавіше, що друга версія – повна маячня!
15 січня Червона армія тільки підходила до Кривого Рогу, а до Одеси дійшла лише 6 лютого. До того ж, за спогадами генерала Слащова, корпус із 34-ю дивізією після відступу з Катеринослава отримав наказ йти в Крим. Цікаво, що “солідно названа” дивізія налічувала всього 1200 багнетів – за чисельністю це був полк.
У 2021 році історик Тинченко опублікував розстрільні списки кримських репресій. Там під номером 139 значиться “Васильченко Гнат Михайлович, генерал-майор генштабу”. Вирок винесено 27 листопада 1920 року – ось вам і справжня дата смерті колишнього командувача VIII українського корпусу.
Загадковий “генерал фон Арн”
А чи чули ви коли-небудь про “підпоручика Кіже” по-катеринославському? У квітні 1918 року, коли німці захопили наше місто, ними нібито командував генерал фон Арн. Промова цього генерала перед “звільненими від більшовицького ярма” цитується в багатьох джерелах. Він обіцяв не втручатися у внутрішні справи, але одразу погрожував закрити газети за антинімецьку пропаганду.
Подумати тільки – його існування задокументовано при безлічі свідків, а в німецькій Вікіпедії такий генерал не згадується! Зате є генерал-лейтенант Густав фон Арнім, командувач 20-ї дивізії ландверу. Класичний представник пруського юнкерства – син і онук генералів, спадкоємець древнього роду.
Треба ж було таке статися – чи то писарі поквапилися з прізвищем, чи першим історикам дістався папірець з обірваним краєм, але “урізаний” генерал фон Арн досі фігурує науковими публікаціями! Автор цих рядків теж колись повторив цю помилку.
Саме 20-та дивізія брала участь у німецькій інтервенції, але надовго в нашому місті не затрималася. Залишивши Катеринослав австро-угорським союзникам, вона стрімко наступала на Синельникове, Таганрог і Ростов. Тому містяни прізвище “визволителя” вивчити не встигли.
Дивні зв’язки та несподівані союзи
Губернатор Черніков відкрито співпрацював з білогвардійцями, а німецьке командування, за словами донського генерала Краснова, активно підтримувало монархістів зброєю та фінансами. На відміну від Антанти, яка “гралася в демократію”, німці заохочували створення дружнього їм російського царства. Уявіть собі масштаби тодішніх інтриг!
А ви уявляєте, як переплітаються долі? На єдиній збереженій фотографії Васильченка присутні майбутній міністр оборони Німеччини Вільгельм Ґрьонер, колишній царський генерал Рогоза та багато інших історичних постатей. Цікаво, що російські й українські історики старанно ретушують німецьких “союзників” – щоб їхні залізні хрести не псували патріотичний пафос.
Батько малому розповідав би про ці часи як про суцільну плутанину, де вчорашні союзники ставали ворогами, а вороги – союзниками. Густав фон Арнім, “визволитель” Катеринослава, помер у 1932 році. Але доля зіграла черговий іронічний жарт: його родич, генерал-полковник Ганс-Юрген фон Арнім, прийде в Україну знову у 1941-му, беручи участь у битві за Київ.
Ось така заплутана історія наших невідомих генералів! Одні залишилися без імен, інші – без правдивих біографій, треті виявилися зовсім не тими, за кого їх вважали. Але саме такі відкриття і роблять вивчення минулого захопливою справою – адже кожен знайдений документ може перевернути уявлення про, здавалося б, добре відомі події.
Та найголовніше – ця розповідь нагадує нам, що історія не закінчена книга, а живий процес. Кожного року знаходяться нові архіви, розкриваються нові таємниці, спростовуються старі міфи. Хто знає, можливо, завтра хтось знайде ще один рукопис чи фотографію, які знову змусять переписати сторінки катеринославської хроніки?
Джерела: