Є історії, які не можна читати без зворушення. Одна з них – про молодого українця з Дніпропетровщини, який став частиною легендарного французького авіаполку “Нормандія-Німан” та знайшов там не просто службу, а справжню дружбу, яка закінчилася спільною загибеллю у небі над Литвою. Далі на dnepryes.
Від мрій про небо до справжнього польоту
Володимир Білозуб народився 1921 року в селі Покровське Дніпропетровської області – у тій самій мальовничій степовій місцевості, де кожен горизонт манить безкрайністю. Батько Леонтій Степанович, учасник громадянської війни, та мати Олена Семенівна виховували сина в простій українській родині на вулиці Набережній, неподалік від школи імені Горького.
Уявіть собі хлопця, який з дитинства дивився у небо і мріяв підкорити його! Володя був відмінним спортсменом – найкращим волейболістом і лижником у селі. А чи чули ви коли-небудь про те, як підлітки створюють карти польотів знаменитих льотчиків? Так от, Володимир зробив саморобну карту маршруту Валерія Чкалова через Північний полюс і постійно обіцяв батькам: “Покатаю вас на літаку!”
Подумати тільки – скільки тисяч юнаків тоді мріяли стати льотчиками! Але не всім вдавалося пройти той шлях, який обрав Володя. Після закінчення школи він вступив до льотного училища у Вольську Саратовської області. Правда, доля розпорядилася по-своєму – замість штурвала йому довелося освоювати двигуни та механізми літаків конструкції Яковлева.
Французи у радянському небі: як народжувалася “Нормандія”
Між іншим, мало хто знає всі подробиці того, як французькі льотчики опинилися на радянсько-німецькому фронті. Наприкінці 1942 року група з 15 льотчиків, 39 механіків і 4 офіцерів штабу прибула до СРСР як добровольці. Цікаво, що спочатку їх озброїли радянськими Як-1, а обслуговували ці машини французькі фахівці.
Джерело фото: https://www.dnipro.libr.dp.ua/
Та невдовзі стало зрозуміло – у суворих умовах східного фронту краще справляються радянські техніки, звичні до морозів, браку запчастин і постійних перебазувань. Саме так Володя Білозуб із села Покровське став “нормандцем” – механіком легендарного авіаполку “Нормандія-Німан”.
Навесні 1944 року, коли Володимир нарешті потрапив на фронт, його призначили обслуговувати літак льотчика Моріса де Сейна. А як вам такий факт – аристократ із Парижа та сільський хлопець із козацького краю стали найкращими друзями!
Дружба без кордонів: Моріс і Володя
Моріс-Філіп де Сейн народився 1914 року в аристократичній паризькій родині. Закінчив престижну військову академію Сен-Сір, служив у різних підрозділах французької авіації. 7 січня 1944 року лейтенант де Сейн прибув до Тули, де поповнювалася новими силами “Нормандія”. Незабаром він отримав звання капітана і прізвисько “відважний Моріс”.
Погодьтеся, на перший погляд, у цих двох не було нічого спільного! Тендітний веселий аристократ-парижанин і серйозний, виважений українець спортивної статури. Семирічна різниця у віці, різне соціальне походження, виховання в протилежних ідеологічних системах, незнання мови один одного. Та хіба справжня дружба залежить від таких дрібниць?
Командир полку П’єр Пуйяд ставив їхню дружбу за приклад іншим. А ви уявляєте, як вони проводили дозвілля? Навчали один одного мов – Володя французької, Моріс російської. У листі додому Білозуб писав батькам: “Потоваришував я тут з одним французом. Звуть його Філіп Моріс де Сейн. Славний хлопець, хороший друг. Ми пов’язані з ним дуже міцно”.
Літаки “нормандців”. Джерело фото: https://www.dnipro.libr.dp.ua/
Моріс теж листувався з матір’ю Терезою в Парижі: “Хочу розповісти тобі про Володю. Я називаю його філософом. Додому він мене чекає з таким же нетерпінням, як і ти”. Найцікавіше, що француз вимовляв прізвище друга як “Білий Зуб” і казав матері: “Прізвище у хлопця таке ж красиве, як і душа”.
Останній політ: коли дружба стає подвигом
15 липня 1944 року полк перебазовувався з аеродрому села Дубровка Смоленської області до містечка Мікунтани в Литві. Транспортний “Дуглас” забрав частину технічного персоналу, а решту мали забрати наступного дня. Але ранком планувалися бойові вильоти, до яких механіки мусили підготувати машини.
Треба ж мати таку сміливість – з порушенням інструкції, проте за згодою керівництва, льотчики взяли механіків у багажні відсіки своїх винищувачів. Моріс де Сейн теж узяв на борт свого найкращого друга Володю.
Уявіть собі цю картину: політ на низькій висоті, щоб уникнути зустрічі з фашистськими винищувачами. Раптом ворожі кулі з землі влучають у бензобак, пробивають мотор. Льотчик міг врятуватися, вистрибнувши з парашутом, але ж у Володі парашута не було!
Моріс де Сейн. Джерело фото: https://www.dnipro.libr.dp.ua/
Знаєте, що сталося далі? Командування, і французьке, і радянське, наказувало де Сейну покинути машину. Але Моріс кілька разів намагався посадити пошкоджений літак. Рятуватися ціною життя друга він не міг! Випари бензину осліпили його, отруїли, льотчик втратив орієнтири. Пошкоджений “Як” врізався в землю і вибухнув. Аж серце стискається від такої відданості!
Один з очевидців згадував: “Поступок де Сейна, який відмовився вистрибнути з парашутом тільки тому, що це не врятувало б його механіка, – один із найзворушливіших героїчних подвигів, свідками яких ми були під час цієї війни”.
Побратимів поховали разом на військовому кладовищі в Дубровці. Труну Моріса де Сейна, накриту червоним полотнищем, несли радянські військові, а домовину Володимира Білозуба, вкриту французьким триколором – французи. Це ж символічно до сліз!
Згодом прах капітана де Сейна перепоховали спочатку у Москві на Введенському цвинтарі, а 1953 року – на кладовищі в Баньйо у Франції. Наш земляк старший сержант Володимир Білозуб так і залишився в смоленській землі. Після війни Тереза де Сейн і Олена Білозуб листувалися. Французька маркіза навіть побувала в українському селі Покровське. Обидві матері зберігали парні портрети синів і вважали як Моріса, так і Володю своїми дітьми.
Цікаво, що пам’ять про цю дружбу живе і досі. У Франції на честь Моріса де Сейна названа школа, встановлена меморіальна дошка в Парижі, зведено пам’ятник пілоту та його механіку на авіабазі в місті Оранж. На батьківщині Володимира, у музеї смт Покровське, є експозиція про нашого земляка та його друга. Край траси Запоріжжя-Донецьк навіть є поле, назване на честь бойових побратимів.
Бойові побратими. Джерело фото: https://www.dnipro.libr.dp.ua/
Подумати тільки – історія, яка почалася у 1944 році, продовжує зворушувати серця людей і нині. Про авіаполк “Нормандія-Німан” написано спогади кількома мовами, створено фільми, пісні. Наші земляки увічнили образи друзів у поетичних і прозових творах.
Ця історія нагадує нам: справжня дружба не знає кордонів, національності чи соціального походження. Іноді потрібна війна, щоб показати, наскільки сильними можуть бути людські стосунки та на що здатна справжня відданість.
Життя Володимира Білозуба – це історія звичайного українського хлопця, який мріяв про небо і дійшов до нього через найтрагічніший період в історії людства. Двадцять три роки життя, з яких тільки останні місяці він провів там, де завжди хотів бути – біля літаків, у небі, серед тих, хто поділяв його пристрасть до авіації. Він не встиг стати льотчиком, як мріяв у дитинстві, але став чимось більшим – надійним товаришем, майстром своєї справи та людиною, заради якої інший готовий був віддати життя.
Коли світ знову почне розколюватися конфліктами та непорозуміннями, історія механіка з Покровського набуває особливого звучання. Вона доводить, що навіть у найтемніші часи люди здатні знаходити один в одному не вороже, а людське – те, що об’єднує нас понад усіма розбіжностями. Володимир Білозуб назавжди залишився в литовській землі, але його душа, як і душа його французького друга, продовжує літати у тому небі, про яке вони разом мріяли.
Джерела: