Коли навесні 1783 року імператриця Катерина II наказала створити Катеринославське намісництво, першим губернатором краю було призначено генерал-поручика Тутолміна, який раніше очолював Новоросійську губернію. У наступні десятиліття керівники на цій посаді змінювалися неодноразово, за всю історію існування Катеринослава їх налічувалося 33. Більшість дніпрян знає Андрія Фабра та Володимира Шліппе, які зробили значний внесок у розвиток Катеринослава. Але варто згадати ще одну людину – останнього губернатора Андрія Чернявського, який навіть у бурхливі революційні роки намагався дбати про своє місто. Далі на dnepryes.
На першій посаді губернатора
Про Андрія Чернявського сучасні дослідники говорять як про одного з останніх губернаторів імперської доби – і, можливо, одного з найдивовижніших. За однією з версій, він народився 14 липня 1887 року, але ця дата викликає сумніви, бо тоді б цей діяч був занадто молодим для губернаторського крісла. Та хто б там не переплутав цифри, одне залишається безперечним – Чернявський мав репутацію ліберала з великої літери. І прикладів тому вистачало.
Відомо, що Андрій здобув вищу освіту у Новоросійському університеті, диплом йому дали у 1893 році. У травні 1911 року вже очолив Тифліську губернію, яка на той час була гарячою точкою на політичній мапі імперії. Саме там сталася перша дивовижна історія, яка заклала фундамент майбутньої слави ліберала. Губернатора попросив про зустріч сам легендарний революціонер і соратник Сталіна – Камо, який тоді перебував під арештом. На честь 300-річчя дому Романових йому замінили вирок на довічну каторгу, але перед засланням в’язень попросив губернатора відпустити його на добу додому, щоб владнати сімейні справи. Чернявський погодився. Найцікавіше те, що Камо не скористався нагодою і не втік, а повернувся у домовлений час і відбув у заслання. Такий рівень довіри на той час був явищем безпрецедентним.
Між імперією та революцією
У червні 1914 року Чернявського перевели до В’ятки, де його захопила Перша світова війна. Місто швидко перетворилося на тиловий центр, а губернатору довелося діяти рішуче. Він не лише організував роботу з військовополоненими, використовуючи їхню працю для прибирання вулиць, а й відкрив нові установи: будинок для інвалідів війни та вчительський інститут. У ті складні роки молодий губернатор ще й приділяв увагу боротьбі з пияцтвом, підтримуючи ініціативу міської думи.
Варто згадати, що за всі свої зусилля на керівних посадах ще у грудні 1912 року Чернявський був нагороджений чином статського радника. У квітні 1915 року ініціативного діяча перевели на посаду мінського губернатора, яку він обіймав до серпня 1916 року. Там теж чудово себе зарекомендував, тому наступним призначенням став Катеринослав – досить проблемне на той час місто, яке вимагало твердої руки.
Чернявський і його непростий Катеринослав
У серпні 1916 року, коли стара імперія вже хилилася до занепаду, Андрій Гаврилович прибув до Катеринослава як новий губернатор. Призначення на цю посаду відбулося за імператорським указом Миколи II. Не відкладаючи, Чернявський наказав зібрати у залі Катеринославської міської думи всіх представників місцевих адміністративних установ, губернської земської та міської управ. Після знайомства новий губернатор майбутнього Дніпра чітко розставив акценти у майбутній роботі, попросив у катеринославців підтримки та допомоги.
Особливо наголосив на тому, що на попередніх постах не мав службових конфліктів і не збирався їх розпочинати. З дипломатичністю і розсудливістю Чернявський узявся до справ, але час тоді був складний. Війна тривала третій рік, країна виснажувалася, населення потерпало від нестачі хліба, фуражу, пального. У повітрі відчувався надлом, що добре розумів досвідчений чиновник. Тому Лютнева революція 1917 року не захопила Чернявського зненацька. Коли з Петрограда надійшла звістка про падіння царської влади, він разом із начальником гарнізону Віграном без спротиву визнав нову реальність та офіційно підтримав Тимчасовий уряд.
Шлях через тіні імперії
Проте тиск на владу посилювався. У березні до земської управи звернулися представники есерів та меншовиків, які вимагали звільнення заарештованих революціонерів. Губернатор дипломатично відповів, що хоча з Петрограда звісток не надходило, вранці заарештованих він звільнить. Так і сталося – затримані вийшли з в’язниці без зайвих зволікань, що вкотре підтвердило славу відомого ліберала імперії.
Чернявський залишався на посаді, але його повноваження стрімко звужувалися. Він ще підписував накази про мобілізацію військовозобов’язаних та здачу зброї, співпрацював із місцевим самоврядуванням, контролював діяльність земств. Хоча його сучасники згадували, що на організацію губернського земства бракувало навіть коштів у бюджеті.
Останній робочий день імперського чиновника
Вирішальною для губернатора стала ніч з 3 на 4 березня 1917 року. У повітрі вже гула революція. Новий губернський комісар Карл Дітріх фон Гесберг, який прибув із Петрограда, терміново скликав до губернської земської управи лідерів громадських організацій та впливових місцевих діячів. І майже одразу поставив питання про довіру губернатору. Під напругою, яка могла будь-якої миті перейти у конфлікт, Чернявський намагався відстояти свою легітимність. Однак момент був не на його користь. Все вирішила раптова звістка про те, що у сусідній залі зібралися “пани офіцери” з місцевого гарнізону, які бажали почути про передавання повноважень Комітету суспільних діячів.
Майже водночас із цією подією до земської управи надійшла телеграма від Тимчасового уряду про позбавлення Чернявського посади. І доки тривала метушня, губернатор непомітно зник. Так 6 березня 1917 року Чернявський втратив реальну владу. Згодом у Міністерстві внутрішніх справ він оформив звільнення з посади через хворобу – одна з традиційних причин у революційні часи.
На лінії зламу
Відомо, що під громадянської війни Чернявський разом з іншими колишніми імперськими чиновниками влився у тил Добровольчої армії. Згодом одні емігрували через Костянтинопіль, інші – залишилися жити на Півдні країни. Сучасні дослідники припускають, що Чернявський опинився на територіях, які з 1918 року контролювалися німецькими військами відповідно до Брест-Литовського договору.
Восени 1919 року, після захоплення Києва Добровольчою армією, Андрій Гаврилович знову повернувся до адміністративної діяльності, обійнявши посаду губернатора Київщини. Але Білий Рух програв. Після поразки Чернявський перебрався до Тифліса, де сподівався знайти спокійне життя. Працював касиром у музичній студії. Але стартували сталінські репресії. Перші хвилі у 1930 та 1933 роках зачепили колишнього губернатора, але від звинувачень у контрреволюційній діяльності йому пощастило відбитися. Однак останнє слово все одно залишилося за НКВС.
У листопаді 1937 року Чернявського знову заарештували, тільки вже за більш страшним звинуваченням: начебто з 1922 року він працював на іноземну розвідку, вступив до шпигунської організації та діяв у тісному зв’язку з агентом Симонівським. Під час допитів Чернявський визнав себе винним, що не дивно, враховуючи методи допитів. Провину колишнього губернатора підтвердив ще один фігурант – учасник вигаданої “троцькістсько-диверсійної організації” Чичінадзе.
Фінал, написаний революцією
У грудні 1937 року трійка НКВС винесла вирок – розстріл з конфіскацією майна. А вже 11 грудня того ж року Андрія Гавриловича Чернявського не стало. Так завершилося життя людини, яка колись представляла владу імперії, вірила у закон, шукала компроміси – і врешті потрапила під каток нової системи, яка не знала довіри чи жалю. Андрій Чернявський залишив по собі суперечливий, але промовистий слід в історії – чиновник старої школи, який до останнього намагався діяти розсудливо, не йти на конфронтацію та зберігати гідність навіть у хаосі революційного зламу.
Його життєвий шлях – дзеркало епохи: від високих кабінетів імперської бюрократії до касирського столу у Тифлісі, від губернаторських повноважень до розстрільного списку. В особі Чернявського сучасні дослідники вбачають не лише долю окремого урядовця, а й символ падіння державної системи, яка не встигла адаптуватися до нової реальності. Реальності, в якій колишній чиновник імперії перетворився на “ворога народу”, а вірність присязі отримала у нагороду смертний вирок.
Джерела: