Страшні за кількістю загиблих бої за Дніпро давно увійшли до радянської, а згодом – і української історії Другої світової війни. Але між цими двома матеріалами – величезна різниця. За радянських часів згадували більше про героїзм бійців. Майже 2,5 тисячі солдатів та офіцерів стали Героями Радянського Союзу. Щоб отримати цю найвищу нагороду, треба було виявити виняткові мужність та сміливість. А скільки ще залишилося таких, чиї вчинки так і залишилися непоміченими. Порахувати їх неможливо, бо ніхто цифри не фіксував. Далі на на dnepryes.com.ua.
А щоб виділити цей епізод в історії війни, битву за Дніпро увіковічили в плакаті 1943 року. Ніби все було отак легко й просто. На початку 21 століття розбіжності в оцінці боїв за Букринський плацдарм радянськими та українськими фахівцями ставали все більш протилежними. Згодом позицію історіографів минулого почали повторювати у РФ, нерідко використовуючи з метою пропаганди. Тому знати про цей епізод Другої світової війни варто всім українцям.
Букринський плацдарм: інформація радянських часів
Про Букринський плацдарм за радянських часів писали стисло. Вночі на 23 вересня 1943 року радянські війська форсували Дніпро біля села Великий Букрин, що розташоване за 80 кілометрів на південь від Києва. Опір нацистів виявився набагато сильнішим, ніж розраховувало командування. Тому довелося відмовитися від планів атаки й завдати головного удару з іншого плацдарму – Лютізького. Сталося це вже 3 листопада, а 5 листопада відбулося визволення Києва.
Дещо схвилювала спільноту у 1957 році повість фронтовика Юрія Бондарєва “Батальйони просять вогню”. Автор не називав Букринський плацдарм, але сюжет з ним багато людей пов’язали. Одразу ж втрутилися радянські ідеологи, розставили крапки над “і”. Мовляв, йдеться взагалі про інший епізод війни, і за Дніпро загинуло лише 20 000 бійців. Пізніше, наприкінці 1990 років, російські історики почали говорити про 417 000. Але при цьому додавали, що це – не так вже й багато, адже довжина річки понад 1000 кілометрів. Для такої значної відстані загальну картину втрат можна вважати закономірною. А на Букринському плацдармі втрати взагалі, мовляв, були не дуже значними – близько 2,5 солдатів та офіцерів. Не забули такі історики додати, що батальйони, які в автора просили вогню, ніхто не кидав напризволяще, потім частини трьох радянських армій розгорнули, а плацдарм розширили. Бо радянське командування планувало з самого початку бити з Лютізького плацдарму, щоб уникнули зайвих втрат при спробах зламати оборону ворога.
Пекло на землі або другий Сталінград: позиції українських істориків
Завдяки ретельній та копіткій роботі українських науковців, вдалося встановити чимало шокуючих фактів. Про них розповів журналістам інтернет-видання “Localhistory.org.ua” старший науковий співробітник Національного військово-історичного музею України Олександр Филь. Ситуація на Букринському плацдармі була досить складною. Після удачі під Курськом радянська армія продовжила наступ і вийшла до Дніпра на початку вересня. Командування бачило занадто укріплені райони, та й річка стала сильною захисною лінією для ворога. І все ж таки Сталін наказав форсувати Дніпро, щоб визволити Київ до річниці Жовтневої революції. Не таємниця, що в роки Другої світової війни визволення великих міст присвячували до видатних дат.
Заперечити Сталіну ніхто не наважився. Форсування вирішили розпочати з Букринського плацдарму. Переяславський історик Тарас Нагайко, спілкуючись з журналістами “Localhistory.org.ua” помітив, що, можливо, це була помста всім українцями, які перебували в окупації. Бо забирали сотнями чоловіків і хлопців із визволених населених пунктів, аби вони спокутували провину кров’ю на фронті. І ті, хто вижив, називали Букринський плацдарм другим Сталінградом.
Чому обрали саме Букринський плацдарм?
Історики пояснили це тим, що Букрин був випуклим у напрямку радянських військ, його легко було прострілювати, хоч справа, хоч зліва. Але командири забули про ландшафт. Він виявився небезпечним для танків, і 3 гвардійська армія під проводом генерала Рибалка наступати не змогла. Про це згадував один з учасників боїв, танкіст Іван Литвиненко. Він розповідав, що через яруги, складну місцевість танки не могли пройти. Навіть англійські “Валентайни”, на яких йому тоді випало воювати.
Ще одна страшна помилка командування
Щоб підтримати учасників боїв за плацдарм, до них перекинули десант, обрали 3 бригади. Вони мали завдати ворогові зустрічного удару, аби розширити плацдарм. Але висадилися й вижили одиниці. Чому погано зорієнтувалися льотчики – невідомо, але десантники потрапили або на ворожі позиції та в полон, або попадали в Дніпро, не всі дісталися берега. До речі, форсування річки теж перетворилося на проблему для багатьох бійців, що воювали на землі. Історик Олександр Филь пояснив: чимало солдатів не вміли плавати. А човнів було небагато, та й плотів теж, хоча їх робили самі бійці з усіх матеріалів, які лише змогли відшукати. Брали навіть палиці та бадилля соняшників, хоча чим вони могли допомогти плавцям з важкою амуніцією – незрозуміло.
Один із бійців, які форсували Дніпро – Віктор Астаф’єв згадував, що заходили в Дніпро 25000, а вибиралося добре, коли 5000-6000. Працівниця музею-діорами “Битва за Дніпро в районі Переяслава” Надія Бойко в розмові з журналістами згадала розповідь місцевого мешканця Новородовського. Його разом з іншими хлопцями з вулиці посадили на пліт, аби переправлялися на другий берег. Не дотягнули кілька метрів. Вибух, 5 друзів загинуло, він дістався один. На березі лежали гори трупів, там і знайшов собі автомат, гранату, бо не мав нічого.
Жертви серед мирного населення
Співробітник Національного військово-історичного музею України Олександр Филь показав журналістам діораму “Битва за Дніпро”, яку створювали в музеї протягом 5 років. Відкрилася вона у 1975 році до 30-річчя Перемоги. Деяких визволителів малювали з реальних людей. Все дійсно так і було: і рукопашні бої між радянськими солдатами та гітлерівцями, і зведення мосту та понтонної переправи неподалік Переяслава. Але форсувати річку почали ще до того, як встигли зробити переправу. Бо жорсткі терміни були встановлені: коли мали завершити операцію.
Але тоді, у 1975 році, на урочистому відкритті діорами й слова не сказали про те, що на будівельні роботи та лісозаготівлю мобілізували мирне населення. Працювати доводилося під бомбардуваннями та обстрілами. А чоловіків, яких забирали до армії, навіть у форму не перевдягали. Йшли в домашньому, здебільшого у свитках, тому й називали таких “чорносвитниками”. Ще й без зброї, мовляв, зрадники не мають права на неї, здобудете в бою. Якщо пощастить. А оскільки військкомати не враховували таких рекрутів, то значна частина загиблих багато років після війни вважалися зниклими безвісти. Лише пошукові групи на початку 21 століття почали знаходити останки мешканців навколишніх селищ. Котрі залишилися неподалік від рідного дому, от тільки рідні про це так і не дізналися.
Чому не фіксували бойові втрати?
Востаннє оприлюднена офіційна кількість загиблих при форсуванні Дніпра складала 417 000. Історик Олександр Филь відзначив, що реальна цифра набагато більша. Збереглися спогади однієї з мешканок села, що навесні 1944 року, коли скресла крига, поспливало багато трупів. Серед них бачила чимало молодих хлопців, за вишивками сорочок впізнала полтавців. Встановити імена було нереально, бо в мобілізованих цивільних не було медальйонів. А документи, якщо й мали, то вони не збереглися у воді.
Олександр Филь також розповів, що неподалік Букрина є місце, котре люди називають “долиною смерті”. Там поховані всі, кого вдалося відшукати після боїв за Букринський плацдарм. Поховання тривали кілька місяців, страшні знахідки з’являлися не одразу. То водою принесло, то земля осипалася, виштовхнуло трупи. Тому порахувати точну кількість загиблих вже ніколи не вдасться.
Роль Букринського плацдарму
Ця ділянка фронту залишалася важливою і після невдалого штурму. Поки готували другий плацдарм, перекидали туди людей, техніку, ці позиції продовжували утримувати. Знадобилося 5 днів, аби бійці здолали 200 кілометрів і вийшли на Лютізький плацдарм. Всі ці дні гітлерівці обстрілювали плацдарм Букринський, де тисячі людей покинули на вірну смерть. Тому пан Филь упевнений: твір “Батальйони просять вогню” – саме про ці бої. Коли просили підтримки з лівого берега, але так її й не отримали.
Загальну кількість жертв наступальної операції Олександр Филь називає набагато більшу за офіційну – понад 700 000. Одна з найбільших у світовій історії. Про це говорять лише українські дослідники, адже в науковому світі на все потрібні докази. Цифри. А точних даних немає. До речі, цікавим є факт, що генерал Микола Ватутін, якому віддали перемогу при форсуванні Дніпра, через кілька місяців після визволення Києва помер від ран. Це трапилося, коли генерал оглядав лінію фронту неподалік від Рівного. Чи не через те не знайшлося порятунку для офіцера, щоб ніколи не дізналися правду про Букринський плацдарм та інші таємні операції? На жаль, точної відповіді сучасні дослідники вже ніколи не дізнаються.
- https://www.5.ua/suspilstvo/bukrynskyi-platsdarm-odna-z-naikryvavishykh-bytv-druhoi-svitovoi-viiny-226474.html
- https://kpi.ua/ru/bukrin-beachhead
- https://webkamerton.ru/2018/10/bukrinskiy-placdarm-geroizm-i-spekulyacii
- https://pastvu.com/p/1074486
- https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/dolini-smerti/