Незважаючи на підписання Пакту про ненапад “Ріббентропа-Молотова” 23 серпня 1939-го року та Договору про дружбу і кордони з нацистською Німеччиною у вересні того ж року, Радянський Союз продовжував нарощувати власні військові потужності в очікуванні війни. Варто відмітити, що важливу роль у цьому нарощуванні відігравали саме промислові центри країни, одним із яких був і тодішній Дніпропетровськ. Далі на dnepryes.
У той період часу Придніпров’я було одним з найбільш стратегічно важливих регіонів України із виробництва металів, який є необхідним компонентом для військового виробництва. У 1940-му році металургійна промисловість Дніпропетровської області виробила більше 3,1 мільйони тонн чавуну, 3 мільйони тонн сталі та 2 мільйони тонн прокату, що становило 20% від загального виробництва в Радянському союзі. За загальною статистикою, наш регіон виробляв до 20% загальної кількості чавуну, до 16,5% сталі і до 18,2% прокату.
Довоєнна статистика громадян: проживання етнічних німців та поляків
На Придніпров’ї проживала велика кількість етнічних німців, які мігрували сюди у 18-му та на початку 19-го століть, а також значна кількість поляків. 15 вересня 1934-го року, через рік після приходу Гітлера до влади Німеччини, Центральний комітет КПУ прийняв постанову “Про роботу Молочанського районного комітету партії Дніпропетровської області”.
Дніпропетровському обласному комітету партії було доручено вжити рішучих заходів для ліквідації “класових і сторонніх елементів”, у тому числі запідозрених у симпатіях до Німеччини, з густонаселеного Молочанського району (який у 1939-му році увійшов до складу відновленої Запорізької області). 28 квітня 1936-го року Рада Народних Комісарів Радянського Союзу ухвалила постанову, яка регулювала процес виселення з України господарських облаштувань до Карагандинської області Казахстану до 15 тисяч польських і німецьких господарств.
Варто відмітити й той факт, що навіть до початку Другої світової війни відносне життя німецького та польського етносу на території Придніпров’я суттєво погіршилося. Так, значна кількість німців та поляків були безпідставно звинувачені у співпраці з німецькою або польською розвідкою, після чого їх засуджували або до смертної кари, або відправлялися до ГУЛАГу (головного управління виправно-трудових таборів). А підставою до такого вироку часто ставала лише їхня національність: наприклад, у тодішньому Дніпродзержинську (нині Кам’янське) був великий етнос поляків, а голова міста мав на меті знищити представників цієї національності.
Початок Другої світової війни: німецька окупація міста у 1941-му році
22 червня 1941-го року німецькі війська вторглися на територію Радянського Союзу, розпочавши війну несподівано, причому з новою тактикою – “Блицкриг”. Незважаючи на те, що офіційна військова доктрина Радянського Союзу була оборонною, передбачалося, що в початковий період конфлікту бойові дії відбуватимуться на території противника.
Наслідок такого рішення є суттєвим: було вирішено не створювати плани евакуації промислових підприємств або будівництва оборонних споруд навколо самого Дніпра. Коли ж почалися бойові дії, місто було змушене забезпечувати передову лінію фронту усім необхідним, яка пізніше прийшла і до тодішнього Дніпропетровська.
В результаті періоду боїв за наше місто, німецька армія таки змогла досягти успіху, і закріпилася в обласному центрі. Після приходу нацистських військ було встановлено окупаційний режим, який дотримувався расової доктрини німців, викладеної в книзі Гітлера “Майн кампф”. Ця доктрина стверджувала, що всі слов’яни є неповноцінними і служать лише на благо “німецької раси”.
Погіршення якості життя містян із приходом Гітлерівського режиму
Гітлер і його нацистська партія вважали Україну об’єктом для розширення “життєвого простору” німців. Разом із цим, у нього було бажання перетворити українців у суттєвих рабів, які працювали б на німецьких колоністів. Протягом років окупації окупаційна влада робила життя дніпрян тільки гірше: тоді мова йшла не за можливість мати високооплачувану роботу, аби купляти необхідну їжу, одяг та інше, а за шанс залишитися хоча б живим!
Проблем до жахливого життя містян тодішнього Дніпропетровську додали перші успіхи радянської армії на східному фронті. Після них, нацистська окупаційна влада перейшла до більш жорсткої політики життя в місті щодо українського населення. Очолив цю політику псевдо-чиновник Еріх Кох, обраний німцями комісар України: він “прославився” своєю відомою політикою жорстокості, нетерпимістю та крайньою ненавистю до слов’янських народів, зокрема до українців.
Відомий і факт утисків українського етносу на території Дніпропетровської області у період окупації німецькими військами. У ті роки одним із таких утисків по відношенню до містян був саме трудовий. Так, всупереч порадам міністра східних територій Розенберга та його команди, Еріх Кох вирішив зберегти колгоспи в основному недоторканими і перейменував їх на комунальні господарства. Він запровадив надзвичайно довгий робочий день, який тривав від 14 до 16 годин за добу, причому загальний дохід місцевого населення був скорочений до мінімуму!
Аграрні утиски дніпрян у роки окупації
Також відомо й про “аграрні плани” Гітлера по відношенню до України. Ні для кого не є секретом, що наша країна є багатою на чорнозем: це такий тип ґрунту, який у своєму складі має великий шар гумусу, що характерний для клімату нашого регіону, саме такий ґрунт збільшує родючість аграрної продукції. Тож, ще однією метою Адольфа Гітлера було збагачення такими землями саме Німеччини. Родючі скарби зокрема Придніпров’я вивозилися з нашої країни вщент заповненими вагонами залізною дорогою…
Але разом із цим з’явилась необхідність у міському населенні, який має працювати у напрямку сільського господарства заради прибутку Німеччини. Значна частка людей, яка у роки німецької окупації потрапила в жахливі умови, була змушена їхати за кордон до Третього Рейху, де мала працювати на благо фашистського лідера.
Деяка кількість українців (зокрема й ті, хто піддався тодішній пропаганді окупантів), добровільно погоджувалися на переїзд до Німеччини, проте зіткнувшись із суворою трудовою дисципліною, зневажливим ставленням до слов’янського етносу та мізерною заробітною платою, багато хто відмовлявся від такої пропозиції. З початку 1942-го року поліція Коха почала проводити масові рейди, щоб забирати молодь з ринків, церков і кінотеатрів та примушувати на фізичні роботи.
Винищення євреїв: болісні розстріли, які були організовані німцями
Єврейське населення України вчасно не отримало попередження про неминучу небезпеку, яка погрожувала йому. А коли чутки дійшли і до самого Дніпропетровську, було вже пізно: можливість евакуації вже не була можливою. У Дніпрі та на інших тоді окупованих територіях України німецькими окупантами були створені єврейські гетто.
Останнім притулком для багатьох єврейських громадян став район Дніпровського коксохімічного заводу, де було створено гетто, розраховане на 4-5 тисяч осіб загалом. Систематичне знищення євреїв повністю відповідало довоєнному плану Гітлера, який був відомий як “остаточне вирішення єврейського питання”.
Відповідно до інструкцій начальника поліції СД майора Вільгельма фон Мульде, польового коменданта полковника фон Альберті та міського коменданта кавалерійського майора фон Гедельмана, понад 11 тисяч цивільних євреїв були зібрані біля центрального універмагу на тодішньому проспекті Карла Маркса (нині Дмитра Яворницького). У них відібрали майно, розділили на колони по 800-1000 осіб, вивели на територію лісового розсадника навпроти Транспортного інституту і 13-14 жовтня 1941-го року вони були або розстріляні, або скинуті живцем у яр.
Станом на 5 листопада 1943-го року перепис зафіксував кількість населення у Дніпрі та Амур-Нижньодніпровську 77 тисяч осіб. До цієї кількості входили радянські громадяни, які прибули з глибокого тилу, та примусово виселені німецькими окупантами мешканці, які повернулися на старі місця проживання. Проте, за приблизними підрахунками, під час окупації нашого міста було примусово вивезено до Німеччини на каторжні роботи, розстріляно та закатовано тисячі цивільних осіб.