Часи Другої світової війни були важкими не тільки для України, а й для Дніпра (на той час Дніпропетровська). Місцеві жителі пережили багато лиха і втрат, але все одно проявляли мужність і продовжували протистояти ворогам, незважаючи ні на що. У повоєнний час у місті стали зводити пам’ятники, які нагадували городянам про героїзм їхніх співгромадян, а в травні щорічно проводилися свята, присвячені ветеранам. Розповімо про них докладніше. Далі на dnepryes.com.ua.
Панас Солдатенков
Коли почалася війна, Панас Солдатенков щойно закінчив школу і мріяв стати залізничником. Він згадував, що вже будував плани щодо вступу до залізничного училища, але його призвали на фронт, де йому сказали, що він стане льотчиком.
У підсумку після навчання Солдатенков змінив плани і вже збирався вступити у льотні війська, коли його направили до кавалерії. Літаків, а особливо винищувачів, було катастрофічно мало, а льотчиків надсилали на Дніпропетровщину з усіх регіонів, тому вибору бійцям не давали.
Командував кавалерією на той час Семен Будьонний. Саме до нього попрямував майбутній ветеран, заявивши, що захоплюється літаками, і хотів би реалізувати себе як льотчик.
Молодого чоловіка вигнали без розмов і направили до училища. За щасливим збігом обставин у закладі було три літаки, і обслуговувати їх доручили Солдатенкову.
Пізніше він дізнався, що є полк, де хлопців вчать керувати штурмовими літаками. Солдатенков звернувся прямо до штабу і йому запропонували піти у штурмовики.
Ветеран згадував, що тоді навіть розплакався від радості, а згодом усього за півтора місяця опанував керування бойовим літаком, на якому літав до кінця війни. На своєму штурмовику Панас Солдатенков зробив 30 бойових вильотів. Брав участь у визволенні Польщі, Чехословаччини, здійснював вильоти до Німеччини.
Після війни Солдатенков продовжив військову кар’єру і літав на винищувачі.
Павло Нікулов
Павло Нікулов за час війни встиг отримати цілу низку медалей за свої заслуги. Молодий чоловік пішов на фронт у перші дні, щойно почалися бойові дії, служив у стрілецькому полку.
Через кілька років Нікулов потрапив у полон до ворогів, а звільнився у 1944 році.
У 2021 році ветерану Другої світової війни виповнилося 100 років, але попри вік він прийшов до Пам’ятника Слави, щоб вшанувати пам’ять усіх героїв.
Віктор Абросимов
Кавалер двох бойових орденів, ветеран отримав 20 медалей, неодноразово ризикуючи життям, мужньо захищаючи рідну землю.
Коли почалася війна, Абросимову було лише 14 років, і він пам’ятав, як вороги почали бомбардувати залізничні мости, щоб перервати постачання солдатам зброї та продовольства.
Чоловік розповідав, що небо пронизували прожектори, а від розриву снарядів воно ставало моторошним і яскравим.
Незважаючи на вік, Абросимов брав участь у боях, а пізніше супроводжував “Волготанкер”, корабель направляли у прифронтові річкові порти і до Сталінграда, де тоді тривали кровопролитні бої.
Пізніше брав участь в операції з охорони Рибінського гідровузла і Рибінського військово-суднобудівельного заводу, що випускав торпедні катери.
На кораблях флотилії “Салтиков Щедрін” і “Макар Мазай” майбутній ветеран доправляв плоти з лісом по Шексні і Свірі на Ладогу, де будували легендарну “Дорогу життя”.
Коли війна закінчилася, Віктор Абросимов повернувся до рідного Дніпропетровська.
Помер ветеран Другої світової війни 26 березня 2022 року.
Костянтин Уткін
Костянтин Уткін пішов на війну у віці 17 років, тоді його направили працювати авіаційним техніком з обслуговування бойових літаків.
Пізніше молодий чоловік став працювати медиком, отримав кілька медалей за свої заслуги з порятунку людей. Активно брав участь у бойових діях у регіоні.
Після війни Уткін закінчив медичний інститут і одразу пішов працювати до лікарні ім. Мечникова, був почесним членом ветеранської організації цієї лікарні.
Вийшовши на пенсію, Уткін щороку брав участь у всіх святкових заходах з нагоди Дня Перемоги, цікавився життям лікарні, був невіддільною її частиною.
Костянтин Уткін пішов із життя у віці 93 років у жовтні 2019 року.
Михайло Щербаков
Офіцер і полковник у відставці потрапив на фронт у юному віці. Його відправили на передову зв’язківцем. Пізніше молодий чоловік брав участь у бойових діях на південному фронті, де передавав стратегічно важливу інформацію штабу. Це було складно, згадував чоловік, адже доводилося працювати під вогнем артилерії та нищівними нальотами авіації.
До кінця війни Щербаков працював зв’язківцем, і попри труднощі, встиг закінчити профільне училище.
Ветеран також розповідав, що був час, коли він літав разом із пілотом у літаку, тоді не вистачало людей, щоб скидати бомби на ворожі позиції.
Юний зв’язківець сам запропонував свою допомогу, і це був перший раз, коли він піднявся у небо. Успішно виконавши бойове завдання, зв’язківець повернувся до своїх обов’язків.
Дмитро Ліщук
У 1941 році Дмитру Ліщуку було всього 11 років, а народився хлопчик у селі Великі Єрчики під Києвом. Спочатку хлопчик побачив, як забрали на фронт його батька, а пізніше в їхнє село прийшли вороги.
Попри юний вік Ліщук одразу почав допомагати партизанам, працював зв’язковим, носив їм молоко, бо вдома була корова.
Ветеран розповідав, що німці не шкодували нікого, розстрілювали не тільки чоловіків, а й жінок.
Хлопчик, який працював зв’язковим, на прізвисько “Пастушок”, запам’ятався багатьом партизанам. Попри страх він часто передавав записки з одного села в інше, а впізнавали його за маленькою сумкою, яку пошила його мати.
Після війни Ліщук пережив голод 1946-1947 років і смерть батька, працював у колгоспах, піднімаючи промисловість.
У 1950-х роках він пройшов службу в танкових частинах у Німеччині, потім встиг попрацювати судномеханіком на Сахаліні та Курилах.
Пізніше повернувся до Дніпра і пішов працювати на “Південмаш”, бригадиром зварювальників у КБ “Південне”.
Володимир Яцуба
Ще один ветеран Другої світової війни з Дніпропетровщини, пішов на фронт у 1943 році разом із трьома братами. Вижив тільки він, завдяки своїм старанням і мужності працював заступником командира зенітної установки, отримав звання сержанта.
Під час одного з боїв дістав поранення, але одразу після відновлення повернувся до строю. За заслуги отримав орден Вітчизняної війни, медалі “За відвагу”, “За взяття Будапешта”, “За Перемогу над Німеччиною”.
Коли війна закінчилася, Яцуба не покинув армію, служив ще впродовж восьми років, а у 1951 році повернувся до рідного Дніпра.
Чоловік пішов працювати на трубопрокатний завод імені К. Лібкнехта і працював там протягом 57 років. У нього були навички, завдяки яким ветеран працював одразу за кількома професіями, ставав переможцем і ударником усіх п’ятирічок, був удостоєний нагород за трудові досягнення.
У 1987 році вийшов на заслужену пенсію, але продовжував працювати на заводі до 2006 року.
У повоєнні роки він самотужки побудував свій будинок, виховав двох дітей.
Війна – важкий час, про який ветерани згадують важко. Багато хто зазначає, що ті, хто бачив смерть на фронті, не хочуть згадувати про це або розповідати подробиці.
Але попри молодість, страх і поневіряння, вони все одно докладали всіх зусиль, щоб захистити батьківщину від ворога, проявляли відвагу і ризикували життям, щоб врятувати своїх співгромадян і країну.