Дніпро періоду Другої світової війни став місцем концентрації численних нацистських таборів для військовополонених та цивільних бранців. На території тодішнього Дніпропетровська окупаційна влада створила мережу місць примусового утримання, де панували нелюдські умови, голод та системні знущання. Ці об’єкти забрали життя багатьох тисяч людей, перетворившись на криваві символи нацистського терору. Далі на dnepryes.
Загальний контекст: нацистська окупація та система таборів
Захоплення Дніпропетровська німецькими військами в серпні 1941 року започаткувало драматичний період в історії міста. Практично одразу після встановлення окупаційного режиму загарбники розпочали втілення політики “нового порядку”, яка передбачала суворе придушення спротиву, численні арешти, депортації, переслідування євреїв, комуністів та всіх, кого вважали “небажаними елементами”. Ключовим компонентом цієї політики стало формування системи таборів — як для військовополонених, так і для цивільного населення.
Нацисти надавали особливого значення ізоляції та фізичному знищенню радянських військовополонених. Згідно з директивами Гітлера та розпорядженнями керівництва Вермахту, полонені з Червоної армії не розглядалися як суб’єкти Женевської конвенції — їм відмовляли у статусі законних військових. Внаслідок цього радянських солдатів утримували в умовах, що порушували всі міжнародні гуманітарні стандарти: без харчування, медичної допомоги, базового захисту від погодних умов. Тисячі бранців помирали на очах інших, часто протягом кількох днів після прибуття до табору.
На українських землях, за даними Інституту національної пам’яті, функціонувало понад 250 таборів для радянських військовополонених. Дніпро став одним із головних центрів цієї системи завдяки своєму промисловому значенню, розвиненим транспортним шляхам і численним інфраструктурним об’єктам, які можна було пристосувати для утримання великої кількості людей. У місті діяло кілька великих таборів, розташованих на територіях шкіл, заводів, монастирів і лікарень. Деякі з них слугували транзитними пунктами, інші — постійними місцями утримання, примусової праці та страт.
Табір на території коксохімічного заводу
Серед перших великих таборів для військовополонених у Дніпрі був табір, створений на території коксохімічного заводу. Цей об’єкт мав стратегічне значення для німецької окупаційної адміністрації, оскільки забезпечував промислове перероблення вугілля, необхідну для військової економіки Рейху. Водночас заводські будівлі, складські приміщення та навколишні зони дозволяли окупантам утримувати значну кількість полонених у напівзакритому просторі, уникаючи витрат на будівництво спеціальних бараків.
До цього табору масово звозили євреїв, військовополонених, остарбайтерів. Згідно зі свідченнями очевидців та матеріалами досліджень, в’язнів тримали просто неба, під дощем, снігом і пекучим сонцем. Харчування було мінімальним — зазвичай полонені отримували одну порцію рідкої юшки з напівсирих овочів і 100 грамів хліба щодня. Хвороби — дизентерія, туберкульоз, висипний тиф — ширилися надзвичайно швидко. Люди помирали щодня, а тіла померлих вивозили до спільних могил або скидали в яри.
Особливою жорстокістю відзначалося ставлення до євреїв: їх не лише експлуатували як безкоплатну робочу силу, але й методично знищували. За оцінками істориків, тільки в цьому таборі загинуло щонайменше 5000 осіб єврейського походження. Частину з них розстрілювали на місці, інших вивозили до Яворського яру та інших локацій масових страт.
Цей табір демонструє, як промислова інфраструктура була перетворена на частину системи геноциду. Місце, що раніше служило розвитку виробництва, стало інструментом масового знищення людей. Після визволення Дніпра радянські органи проводили ексгумації та збирали свідчення для Нюрнберзького процесу, проте про цей табір майже не згадували в радянських підручниках — через політичні міркування.
Табір при Тихвінському монастирі
Історія окупованого Дніпра приховує жахливі сторінки, серед яких – табір для військовополонених на території Тихвінського жіночого монастиря. Цей об’єкт розташовувався на сучасній вулиці Надії Алексєєнко, 171 (колишня Чернишевського). Монастир, закритий радянською владою до війни, став зручним місцем для утримання бранців – високі мури, келії, просторий двір і приміщення легко перетворилися на в’язницю.
Сюди привозили захоплених червоноармійців з лінії фронту та затриманих під час прочісувань території. Очевидці згадують дерев’яні бараки у монастирському дворі, настільки переповнені, що люди спали сидячи. Взимку полонені рятувалися від холоду власним одягом та теплом тіл, притискаючись один до одного. Влітку масово гинули від зневоднення та дизентерії. Харчування було мізерним – 200-300 грамів гнилих овочів щодня. Медичної допомоги не надавали взагалі, поранені помирали в стайнях чи просто неба.
Місцеві жінки намагалися допомагати – перекидали через паркан хліб, передавали бинти та воду. Охорона з колаборантів та есесівців жорстоко карала такі контакти, часто стратою.
Радянська слідча комісія після визволення міста виявила на території монастиря масові поховання. Ексгумація підтвердила загибель від 30 до 35 тисяч осіб, переважно молодих бійців віком 18-25 років. Частину тіл вивозили до віддалених ярів, решту закопували біля монастирських стін.
У повоєнні роки ця трагедія залишалася забутою. Ніякого меморіалу на території монастиря не створили. Лише на початку 2000-х років історики та громадські активісти порушили питання про вшанування жертв цього табору. Проте через активну забудову території ця ініціатива досі повністю не реалізована.
Шталаг № 348: найбільший табір у регіоні
Найбільшим табором військовополонених на території Дніпра та, ймовірно, всієї центрально-східної України був Шталаг № 348 (від німецького Stammlager – стаціонарний табір для рядового складу). Адміністративний центр табору розміщувався в межах Дніпропетровська, але мав численні філії в приміських зонах та навколишніх населених пунктах: Сурсько-Михайлівці, Новоолександрівці, Ігрені, а також за межами області – у Павлограді, Нікополі, Апостоловому.
Шталаг виконував функцію централізованого утримання військовополонених з наступним розподілом їх на примусові роботи – на заводи, в кар’єри, на будівництво, обслуговування залізниці. За наявними даними, в самому Дніпрі одночасно перебувало 27-28 тисяч бранців, а разом із філіями кількість сягала 80 тисяч осіб.
Полонених розподіляли за категоріями: «робітничі групи», «інваліди», «підозрілі» та «непридатні». Перших використовували як робочу силу, останніх знищували. Регулярно проводили «медичні комісії» для оцінки фізичного стану – ті, хто не проходив відбір, зникали. Їх вивозили на розстріл або залишали помирати в «лікарняних» бараках без допомоги.
Умови утримання були нелюдськими: переповнені бараки, вогкість, відсутність опалення й санітарії. Харчовий раціон забезпечував лише 400-500 калорій на добу, що при фізичних навантаженнях призводило до поступового виснаження. За найменшу провину в’язнів били. Взимку люди замерзали на смерть у своїх ліжках, влітку масово гинули від кишкових інфекцій. Щоденна смертність, за архівними свідченнями, складала 50-80 осіб. Трупи під охороною вивозили на північні околиці міста й скидали в кар’єри або підвали зруйнованих будівель.
Матеріали про Шталаг № 348 фігурували на Нюрнберзькому процесі. У післявоєнний період радянська влада використовувала ці факти для формування образу ворога, однак замовчувала участь місцевих колаборантів, які обслуговували табір – працювали в охороні, вели облік, займалися постачанням.
Сьогодні територія, де розміщувався Шталаг № 348, частково забудована. Встановлено кілька пам’ятних знаків, але повноцінного музею чи меморіального комплексу досі не створено.
Табір смерті на Ігрені: маловідома сторінка нацистських злочинів
Територія психіатричної лікарні на Ігрені, східній околиці Дніпра, стала моторошним свідком нацистських злодіянь під час Другої світової війни. Місцеві мешканці називали цей об’єкт «Дніпропетровською ямою» – табором смерті, що мав напівофіційний статус. Він не входив формально до системи шталагів, проте функціонував як ізоляційно-каральний центр для людей, приречених на знищення.
Контингент ув’язнених був різноманітним. Військовополонені, євреї, роми, психічно хворі пацієнти лікарні, свідки масових розправ, підозрювані учасники підпілля – кожен, хто потрапляв сюди, фактично втрачав шанс на порятунок. «Дніпропетровська яма» працювала за принципом «чорної діри» окупаційного режиму: жодних реєстрацій, жодних списків – людей просто привозили та знищували.
Умови в таборі можна охарактеризувати лише як нелюдські. Збережені повоєнні свідчення розповідають, що бранців утримували в підвалах без вікон, колишніх складських приміщеннях або просто викопаних у землі ямах. Харчування практично не надавали або видавали мізерні порції раз на кілька днів. Голод, хвороби, катування щодня забирали життя багатьох в’язнів.
Особливою жорстокістю відзначалися псевдомедичні експерименти. Нацистські «санітари» спільно з місцевими колаборантами проводили над ув’язненими токсикологічні досліди – вивчали реакцію організму на різні хімікати, заморожування, кисневе голодування.
Найстрашнішою сторінкою історії цього табору стали масові розстріли. Методика була відпрацьована до цинічної досконалості: людей групами виводили до яру на території лікарні, змушували роздягатися, ставали на край заздалегідь викопаних ровів – і розстрілювали. Тіла падали вниз, а нову групу жертв ставили на те ж місце. Так формувалися страшні шари людських останків. Для прискорення розкладання, тіла посипали вапном або просто присипали землею.
Територія табору довго лишалася недослідженою після визволення міста в жовтні 1943 року. Лише 2012 року під час планових розкопок у районі колишньої лікарні виявили братські могили з численними останками. Пізніше виникла ініціатива створення меморіалу на місці трагедії, але проєкт так і залишився нереалізованим повністю. Сьогодні Ігрень частково забудовується, безповоротно знищуючи багато матеріальних свідчень існування табору смерті.
Гірка іронія полягає в тому, що цей табір розташовувався саме на території психіатричної лікарні – місця, яке мало б асоціюватися з порятунком і лікуванням. Натомість «Дніпропетровська яма» перетворилася на символ жахіть війни та водночас – на нагадування про історичне безпам’ятство, яке досі заважає українському суспільству повноцінно осмислити трагедії Другої світової війни.