Серед уродженців нашого краю Дмитро Лебідь посів провідне місце серед високопосадовців Комуністичної партії України. Як проросійський політичний та військовий діяч, він довів свою відданість Радянському Союзу, але не уникнув долі жертви тоталітарного режиму. Далі на dnepryes.com.ua.
Політичний та військовий шлях Дмитра Лебедя
Дмитро Лебідь народився 9 лютого 1893 року у селі Єлицько-Миколаївське на Катеринославщині. Зростаючи у володіннях поміщиків Єлецьких, хлопчик перебував під вихованням бідних матері з батьком, робоча діяльність якого варіювалася від чорнороба до машиніста.
За прикладом авторитета сім’ї він розпочав свій навчальний шлях у Катеринославському двокласному залізничному училищі у 1905 році. Проте смерть батька викликала необхідність у юнака у передчасному припиненні здобуття освіти у 1908 році. Здобуті професійні навички Дмитро Лебідь почав застосовувати на паровозному депо Катерининської залізниці як чистильник у тому ж році. Ставши згодом членом Російської соціал-демократичної робітничої партії, він відповідав за організаційну та адміністративну діяльність. Паралельно продовжував працювати на підприємстві залізничного транспорту опалювачем вагонів, а пізніше помічником слюсаря.
У 1912 році молодого громадського діяча партійна участь була оцінена органами влади як революційна, що призвело до його арешту. Майже одразу йому вдалося вийти на волю та просунутися кар’єрними сходами до слюсаря та нікелювальника вагонних майстерень міста. У 1916 році Дмитро Лебідь був покликаний на військову службу у російській імператорській армії, проте він зміг втекти у запасний полк та зрештою демобілізуватися через хворобу.
На початку наступного року партійний діяч був вдруге заарештований, але знову швидко повернувся до звичайного життя через початок Лютневої революції. Згодом він посів місце серед членів Катеринославської ради та виконавчого комітету, просунувшись у своїй політичній діяльності. Як губернський комісар поліції, Дмитро Лебідь організовував арешти колишніх діячів імперського режиму, меншовиків та інших ворогів. Керівні посади також обіймав у редакторського складу “Звісток Виконкому Катерининської залізниці”, “Вісника Народного комісаріату внутрішніх справ РРФСР”, “Влади Ради” та інших видань.
Протягом літа 1919 року громадський діяч виконував обов’язки уповноваженого командувача у лавах 14-ї армії РСЧА на Південному фронті. Під час лікування після поранення восени відповідав за організацію радянської влади в Україні за вказівкою Всеукраїнського революційного комітету.
Довівши свою відданість політиці Радянського Союзу, він був підвищений до другого секретаря ЦК КП(б)У у 1920 році. У 1924 році Дмитро Лебідь обійняв посаду голови ЦКК КП(б)У та народного комісара робітничо-селянської інспекції УСРР, забезпечуючи верхівку влади інформацією про арешти української антирадянської інтелігенції. Активно виступаючи проти політики українізації, партійний діяч став головним заступником голови Ради народних комісарів РРФСР та керівником Комітету із загальної освіти у 1930 році. У 1937 році його кар’єра різко обірвалася через звинувачення в українському націоналізмі, через що він був розстріляний 29 жовтня 1937 року у Москві.
Історичний приклад та значення діяльності Дмитра Лебедя
Політичний та військовий шлях уродженця Катеринослава Дмитра Лебедя залишається яскравим прикладом даремності відчайдушного служіння Радянському Союзу, який знищував як українських патріотів, так і зрадників. Партійний діяч доклав чимало зусиль для досягнення найвищих посад в органах Комуністичної партії України, які зрештою виявилися марними та позбавили його життя.
