Коли почалася російсько-українська війна, Україна уповні відчула тягар проблем, пов’язаних із травмованими військовими. Кількість важко поранених та інвалідів зростає майже щодня, і всі вони потребують соціальної підтримки та медичної реабілітації. Такі ж проблеми були змушені вирішувати українці й під час Першої світової війни. Але тоді ситуація ускладнювалася тим, що не існувало чітко відпрацьованої системи, за якою діють сучасні українці. Хоча на початку століття мали місце спроби цю систему створити і досить успішні. Інша річ, що не вистачило коштів та можливостей, а потім почалися буремні революційні роки, котрі надовго змусили про це забути. Далі на dnepryes.com.ua.
Чи підтримували воєнних інвалідів у Російській імперії?
Відомо, що спеціальні установи для постраждалих воїнів з’явилися у країні після Вітчизняної війни 1812 року, їхню роботу координував спеціально створений комітет. Там розподіляли пенсії, допомагали з житлом та працевлаштуванням на цивільну службу. Навіть газету випускали “Російський інвалід”, яка виходила за підтримки царської родини, а кошти від продажу йшли на допомогу інвалідам війни. Працювали й різні благодійні заклади, де колишні скалічені солдати могли отримати житло та їжу.
Але, як виявилося, цих закладів виявилося недостатньо для великої кількості постраждалих на Першій світовій війні. Ці проблеми особливо гостро відчули у Катеринославі, де разом із десятками тисяч біженців місто заполонили інваліди боїв. На початку війни у серпні 1914 року Катеринославське губернське земство вирішило створити в губернії окремий заклад соціальної допомоги та медичної реабілітації, де надавали б потрібну допомогу військовим. Варто згадати, що у Катеринославі з початком війни відкрилося чимало додаткових шпиталів у навчальних закладах, будинках громадських організацій. Потрібні кадри готували міська фельдшерська школа та курси медсестер. Приймали поранених і великі медичні заклади, провідним центром губернії стала Катеринославська лікарня Червоного хреста.
Спроби розв’язати проблему на державному рівні
Проблеми покалічених на фронті вперше підняли на II з’їзді Ради міст, який відбувся у лютому 1915 року. Саме того року помітно зріс потік поранених, яким треба було давати раду. Заходи заздалегідь не планували, тому довелося діяти стихійно. Особливо наголошували учасники з’їзду на великій кількості ампутантів – вояків, які втратили кінцівки. За офіційними даними у вересні 1915 року таких калік у Російській імперії налічувалося понад 200 000 осіб, і можливо це не повна цифра. Таких людей тимчасово розміщували по шпиталях і притулках, але виявилося, що більшість не бажає повертатися додому. Причина була проста – родина не зможе прогодувати каліку. Таким солдатам треба було шукати постійного прихистку. Крім того, серед поранених було багато хворих на сухоти, цю хворобу раніше вважали невиліковною, інфекція передавалася дуже швидко. Відтак виникла потреба ще й у спеціальному санаторії, де такі пацієнти могли б перебувати тривалий час.
Насамперед державні діячі розробили систему обліку поранених і скалічених воїнів, яку передали губернським і повітовим медичним закладам. Систему реєстрації у Катеринославській губернії та безпосередньо у місті запровадили у 1915 році. Це дало можливість розподілити всіх солдатів за ступенем тяжкості поранень і вад на категорії, щоб визначитися з розмірами адресної соціальної та медичної допомоги. Проблемами фронтових калік почала опікуватися й адміністрація Катеринославської губернії. При губернській санітарній раді створили спеціальну комісію, яка вирішувала організаційні та фінансові питання, організовувала притулки для інвалідів у Придніпровському регіоні.
Розроблені проєкти та пропозиції
Фахівці комісії запропонували проєкт навчально-ремісничих притулків, де колишні вояки могли б не лише жити, а й опановувати професію, яка була б під силу. Утримувати такий заклад планували на заощаджені кошти земства та громадські пожертви, орендувати приміщення було б зручніше у Новомосковському або Верхньодніпровському повітах. Медики, які б працювали у притулках, здійснювали б патронаж за військовими інвалідами, які жили у родинах по навколишніх селах.
Чиновники дійшли висновку, що патронажний догляд навіть за самотніми інвалідами обійшовся б казні дешевше, ніж утримання їх у закладі соціальної опіки. Ще одним варіантом було створення спеціальних притулків для недієздатних вояків при місцевих земських лікарнях. До речі, ця схема повністю впроваджена не була, але й ті спроби, які мали місце, вдалися найкраще. Відомо, що при земських лікарнях на простих роботах працювало чимало інвалідів Першої світової, що стало вагомою підтримкою і для медиків, і для колишніх солдатів.
Зручність облаштування притулків полягала у тому, що, на думку земських лікарів, такі заклади після завершення війни було б легко перепрофілювати під цивільних пацієнтів. Таким чином вкладені кошти цілком би себе виправдали на тривалий термін. Цей варіант був би оптимальним, якби не необхідність розширити штати медиків і збільшити суми комунальних витрат. А на додаткові витрати у земстві піти не могли, бо й без того на потреби міста та утримання біженців витрачали чимало.
Альтернативні шляхи розв’язання проблем
Після тривалих міркувань земські чиновники, які опікувалися станом медичної допомоги у Катеринославській губернії, запропонували створити у кожному повіті по 50 ліжок спеціально для скалічених військових. А кошти на утримання таких відділень виділяти з каси земства. Ще можна було розширити хірургічні відділення земських лікарень, але тут виникала необхідність забезпечити їх обладнанням для лікування інвалідів. І знов-таки, ніяк було не обійтися без збільшення штату медиків, а це теж передбачало додаткові витрати. У майбутньому вони виправдалися б, відділення могли залишити для скалічених на виробництвах робітників. Але гроші були потрібні одразу, а не потім, і це ставало головним каменем спотикання.
Зупинилися на тому, щоб створити притулки для військових інвалідів за таким же принципом, що й притулки для бідних. Догляд, допомога, підтримка, лікування тільки за потреби. Із залученням громадськості. Розглядали питання й організації протезних майстерень, але такий проєкт вже бюджет Катеринослава не потягнув. Варто додати, що суспільство сподівання виправдало. Катеринославські товариства й установи активно надавали допомогу з речами, ліками та харчуванням, що допомагало вирішити хоча б найбільш нагальні проблеми солдатів, які поверталися з фронту.
Проблема душевнохворих воїнів
Всі ці проєкти тільки намагалися впроваджувати, коли у 1916 році стала помітною ще одна проблема, яку не можна було обійти увагою. Спочатку медики не звернули увагу на цей аспект – душевнохворих солдатів. Хоча ще у 1914 році у столиці за дорученням Всеросійської земської спілки була створена Об’єднана комісія з організації допомоги душевнохворим. До неї входили по два члени від земської спілки й спілки міст, а також двоє представників спілки психіатрів і невропатологів. План організації допомоги розробили, згідно з ним сортування хворих мали проводити спеціалісти у Москві, Петрограді та Харкові через розподільні психіатричні шпиталі. Навіть було виділено у перші місяці війни понад 1000 ліжок у лікарнях губерній.
Але виявилося, що ці виділені місця вже віддали душевнохворим із місцевих лікарень. Тому, коли далася взнаки проблема з морально травмованими вояками у 1916 році, лікувати їх не було де. Катеринославській земській управі довелося розв’язувати проблему власними силами. Ухвалили рішення про будівництво на базі колонії психіатричних хворих на Ігрені двох нових павільйонів для військових, які мали психічні розлади, отримані на фронтах.
Що не вдалося завершити
Ще у 1916 році Катеринославська губернська земська управа після наради з провідними лікарями губернії створила проєкт травматологічного інституту на 200 ліжок у військовому шпиталі губернського земства. Там мали лікувати та реабілітувати військових інвалідів та робітників, які отримали травми на підприємствах регіону. Щодо навчально-ремісничих притулків для інвалідів, про які йшлося раніше, у 1917 році розробили кошторис будівництва і знайшли місце під один заклад. Також виділили кошти на зведення травматологічного інституту, санаторію для воєнних інвалідів, хворих на сухоти та павільйонів для душевнохворих вояків. Однак реалізувати ці плани не вдалося, бо відбулися революційні зміни, які змусили надовго забути про будь-які медичні проєкти на перспективу.