Протягом тривалого часу присутність Олександра Кузьменка у культурному просторі була невидимою, але відчутною — він формував середовище, де зростав заборонений та гнаний, але живий український національний рух. Його оселя була не просто домом, а культурно-громадським осередком. Там збиралися науковці, правозахисники та митці — усі ті, хто прагнув правди, свободи й духовної глибини. Далі на dnepryes.
Ранні роки та правозахисний шлях Олександра Кузьменка
Олександр Кузьменко народився 9 лютого 1926 року у селищі Лоцманська Кам’янка на Катеринославщині. Походячи зі старовинного лоцманського роду, він з дитинства зростав у середовищі, де плекалися традиції свободи, самобутності та любові до рідної землі. Ці цінності стали основою майбутнього вибору життєвого шляху хлопця.
Під час Другої світової війни 16-річний Олександр Кузьменко вступив до лав Організації українських націоналістів, що діяла у його рідному краї. Не маючи досвіду дорослого життя, він взяв на себе обов’язки ланкового молодіжної групи. Його участь у русі опору полягала у виконанні завдань зв’язкового між сільським та районним проводом організації, розповсюдженні антинацистських листівок та націоналістичної літератури.
Після визволення Дніпропетровщини розпочалися масові репресії проти колишніх учасників націоналістичного руху. 19 лютого 1944 року Олександр Кузьменко був заарештований радянськими каральними органами та звинувачений у належності до «українських буржуазних націоналістів». Його засудили до восьми років виправно-трудових таборів без права на апеляцію. На засланні чоловік зустрів свою майбутню дружину — Олену Золотюк, засуджену на 10 років як зв’язкову Української повстанської армії.
Відбувши термін покарання 5 вересня 1952 року, Олександр Кузьменко ще деякий час чекав звільнення своєї нареченої, працював шофером та будував будинок для майбутньої родини. Щойно з’явилася нагода, він з Оленою Золотюк та їхньою маленькою донькою Марійкою повернувся до України. У родині Кузьменків шанували народні звичаї, дотримувалися релігійних свят та збирали книжки. До їхньої оселі почала тягнутися молода українська інтелігенція: тут святкували дні народження, релігійні свята та проводили літературні вечори.
У 1989 році Олександр Кузьменко став членом Народного Руху України. Він опікувався однією з місцевих українських шкіл, організовував посвяти у козачата, дарував школі книжки. Завдяки особистій ініціативі чоловіка на залізничному вокзалі міста з’явилися оголошення українською мовою, а замість радянських маршів почала лунати українська музика.
У середні 1990-х років Олександр Кузьменко почав брати активну участь у житті краєзнавчого клубу «Ріднокрай». Зокрема, 22 червня 1995 року він підготував промову до події, присвяченої підпіллю ОУН на Дніпропетровщині. Слова чоловіка вирізнялися емоційністю, мудрістю та яскравістю образів. Виступаючи на засіданні про дніпровських лоцманів наступного року, він образно й натхненно говорив про «музику порогів», що знову прозвучала після знищення запорізької греблі у роки війни. Помер Олександр Кузьменко 14 липня 1999 року внаслідок інсульту.
Визнання та значення громадської діяльності Олександра Кузьменка
Олександр Кузьменко залишив по собі глибокий слід як яскрава постать українського спротиву. Учасник ОУН і політв’язень радянських таборів, він пройшов випробування, які загартували його як борця. Після заслання чоловік не замкнувся у спогадах про минуле, а навпаки — долучився до громадського життя. У період радянської цензури саме він був тим, хто підтримував дух опору: у його домі завжди можна було знайти заборонену літературу, яка будила національну свідомість. Як член Народного Руху України, він також підтримував розвиток українських освітніх і культурних ініціатив, популяризуючи національні традиції, українську мову та історичну пам’ять.
