Місяці нацистської окупації Дніпропетровська в роки Другої світової війни увійшли в історію України, як чорні сторінки календаря. Жорстокий окупаційний режим знищив близько 30 000 мирних мешканців і понад 30 000 радянських військовополонених. Майже 75 000 юнаків і дівчат вивезли на примусові роботи до Німеччини. Це – відомі цифри, які з’ясували українські науковці. Однак були ще й інші факти, котрі продовжують розкривати дослідники. Далі на dnepryes.com.ua.
Нацисти увійшли до зруйнованого міста
За офіційними даними до Другої світової війни у Дніпропетровську мешкало 543 000 людей, діяло 150 промислових підприємств, серед яких найбільшими в регіоні вважалися металургійний завод імені Петровського, трубопрокатний завод імені Леніна, металургійні заводи імені Лібкнехта та імені Комінтерну. Гітлерівці почали бомбити Дніпропетровськ з липня 1941 року, в таких жахливих умовах містяни намагалися евакуювати промислове устаткування і людей. Через обласний центр тривала також евакуація пароплавами з Молдови, Одеської та Миколаївської областей. Порт тільки у липні 1941 року прийняв понад 100 000 пасажирів.
Ворожі артобстріли почалися 19 серпня. Радянські війська, відступаючи, підірвали обидва мости через Дніпро та міст через Самару. Обстріли зруйнували великі підприємства, вокзал, залізничну станцію, центральний район фактично лежав у руїнах. Близько 50 бомб і снарядів влучили на територію обласної лікарні. Лінії ДніпроГЕС були перерізані ще 17 серпня, обладнання електромереж пошкоджено, як і помпові станції, водопроводи.
Життя за новими правилами
Здавалося б, у таких умовах неможливо існувати. Проте місто в роки окупації працювало. В цьому переконалися українські дослідники, коли дослідили матеріали створеної німцями міської управи. Вона відкрилася у вересні 1941 року для вирішення господарських та громадських питань. З жорстким дотриманням встановлених німецьких порядків. Пересічні українці впевнені, що це був головний керуючий орган у роки окупації. Але – ні. Міська управа підпорядковувалася штадткомісару округу Дніпропетровськ Рудольфу Клостерману.
Мешканцям заборонялося перебувати на вулицях з 20 години до 6 чи 5 години ранку – залежно від пори року. Спеціальний дозвіл давали лише тим, хто працював на заводах у нічну зміну. Функціонували крамниці, ринки, а хліб отримували за картками. У перші місяці окупації люди розраховувалися карбованцями, потім німці замінили їх спеціальними карбованцями райхскомісаріату “Україна”. Кілограм хліба можна було купити на ринку за 100-170 карбованців. Гітлерівці слідкували, щоб ніхто не покидав місто. Люди мали працювати на своїх довоєнних місцях, а коли таких вже не мали, то їх переводили на громадські роботи. Або забирали до Німеччини. Втекти було важко. Кожен мешканець Дніпропетровська мав щомісяця засвідчувати свою присутність на біржі праці. Інакше покарання чекало не тільки на нього, а й на всю родину.
Перейменування вулиць
Така практика була характерною не лише для радянської влади. За наказом штадткомісара Дніпропетровська Рудольфа Клостермана у місті мали прибрати всі колишні назви, за що ретельно взялася міська управа. Службовці багато часу проводили в архівах, вишукуючи інформацію про дореволюційні назви та креслення міста. Вулицю Московську перейменували на Польову, там розташувалася німецька військова частина № 02633. А центральний проспект імені Карла Маркса перейменували на честь Адольфа Гітлера.
Німецький цвинтар на місці парку
В окупацію на місці парку Калініна (сучасний Пам’яті та Примирення) розташовувався німецький та італійський цвинтарі. Є версія, що там ховали не лише гітлерівських солдатів, а й членів родин німецьких фахівців, яких привезли із родинами для відновлення підприємств та залізниці. Окупанти вибирали найкращі квартири, колишніх господарів виганяли до гірших будинків, нерідко – до сараїв. Щоправда, збереглися свідчення людей, ніби за переїзд їм давали гроші або продукти, що допомогло вижити.
Німецький цвинтар на території лікарні
Тільки на початку 21 століття дніпровські дослідники знайшли цінні світлини та кінохроніку, які висвітлювали маловідомі факти з життя окупованого міста. Серед них – світлина німецького цвинтаря на території лікарні, де виділяється боковий фасад лівого крила центрального корпусу. Вдалося також відшукати спогади старожилів, які згадували про ті часи. Дніпрянин Станіслав Іблісьєв засвідчив, що гітлерівці намагалися евакуювати останки своїх солдатів під час наступу радянських військ.
Певне, через це зі цвинтарями після визволення розібралися не одразу. Інший мешканець міста Володимир Усенко зазначав, що тіла та останки звозили до обласного центру навіть із навколишніх селищ. Але така практика існувала у 1941 та 1942 роках. Привозили ховати й вояк, які померли у міських шпиталях. Вдалося встановити, що на території парку Калініна упокоювали не лише солдатів, а й офіцерів, навіть високого рангу. У 1997 році у Дніпрі відбулася передача останків італійських вояків, які відправили на батьківщину для перепоховання у родинні склепи. Тоді йшлося про 7 генералів, 3 капеланів, 400 солдатів та офіцерів.
Мармелад замість продукції заводів
Попри присутність досвідчених німецьких інженерів, налагодити роботу зруйнованих заводів окупантам так і не вдалося. Старший науковий співробітник Дніпропетровського Національного історичного музею імені Яворницького Валентина Сацута розповіла журналістам інтернет-видання “Gorod.dp.ua”, що загарбникам вдалося забезпечити тільки поточний ремонт обладнання. А на заводі імені Петровського змогли запустити лише мармеладний цех. Детальної інформації про те, наскільки успішно працював цех солодощів не збереглося. І куди йшла ця продукція – також.
Культурне життя міста під час окупації
Німецька влада дозволила працювати кінотеатрам і театру Шевченка, чимало акторів залишалося в окупованому місті. Містяни настільки прагнули поринути в інше життя, опинитися якомога далі від жахів війни, що квитки на вистави розбирали одразу. Залишилися документи, які фіксували скарги німців на те, що не встигають купити квитки. Після чого їх почали продавати спочатку окупантам, а вже потім – мешканцям міста. От до кінотеатрів дніпряни не дуже квапилися. Та й не дивно, адже там демонстрували німецькі фільми. А в театрах ставили добре знайому всім класику.
У Дніпропетровську нараховувалося чимало вар’єте, нічних клубів, кафе, але – тільки для німців. Про що попереджали таблички на дверях. До речі, на Різдвяні свята право їздити трамваєм мали лише окупанти. Відомо, що гітлерівці встигли чимало награбувати у захоплених квартирах дніпрян. Коли почали наступати радянські війська, квапилися вивозити добро вагонами. В останні місяці окупації намагалися також відправити якомога більше людей до Німеччини, поліцаї ретельно обшукували всі підвали та горища. Ті, кому пощастило добре сховатися чи втекти з міста, потім ще мусили доводити радянським комісіям, що є корінними дніпрянами.
Тисячі життів – у коротких цифрах
Все перераховане – лише декілька коротких епізодів. А ще був протитанковий рів по вулиці Янгеля, в якому нацисти розстріляли понад 20 тисяч містян. Табір військовополонених біля Тихвінського жіночого монастиря – 30 тисяч вбитих. Понад 800 хворих, знищених у психіатричній лікарні на Ігрені. І багато-багато інших жахливих епізодів.
Визволителі згадували, що входили вони до майже порожнього міста. У березні 1942 року там залишалося 178 000 мешканців. Та й то чимало містян, які переховувалися від нацистських облав, повернулися вже пізніше, коли дізналися про визволення. Хоча багатьом навіть не було, куди повернутися. Окупанти, відступаючи, підірвали сотні житлових будинків, не кажучи вже про колії та цехи деяких підприємств. Але люди були щасливі вже тим, що вижили в тому пеклі. І дочекалися визволення від ненависних гітлерівців.
Джерела: