Коли мова заходить про життя українських міст під час німецько-фашистської окупації у Другу світову війну, перед очима найчастіше постають кадри старих фільмів. У них під носом у жорстоких, дурних, пихатих загарбників розумні та сміливі партизани й розвідники викрадають найсекретніші документи, а місцеве населення ділиться на тих, хто партизанам допомагає та пару зрадників. Німці займаються тим, що партизанів й розвідників ловлять та по-садистськи піддають тортурам. Далі на dnepryes.com.ua.
Як же насправді жило Дніпро у важкий та складний час фашистської окупації?
Управа, допомога та розстріли
Річ у тому, що таке уявлення про той період не зовсім відповідає дійсності. Так були партизани, облави, табори військовополонених та масові вбивства. Але частина мешканців тоді ще Дніпропетровська, які роками жили у страху сталінських репресій, у бажанні відновити “Україну для українців” сприймали німців, як цивілізовану націю, яка визволить їх від більшовистського ярма. І окупанти цю ідею спочатку підтримували. Вона була їм вигідна.
Коли в кінці вересня 1941-го року радянські війська після упорного спротиву вимушені були відступити, а у місто увійшли німці, ставка окупантів була зроблена саме на українізацію та жорстоке придушення руху непокірних. Українців вони вважали людьми другого сорту, призначення яких стати рабами “справжніх арійців”. Місцеві мешканці повинні були це усвідомити та прийняти.
Міністр Східних територій Німеччини А. Розенберг усіляко сприяв створенню маріонеткових органів місцевого самоврядування, повністю підпорядкованих німецькій владі. Тому з самого початку окупації Дніпропетровська у місті при штадт-комісарі Клостермані була організована українська допоміжна управа, завданням якої було створювати комфортні умови для нових хазяїв. Вона ж була повинна зробити ілюзію відродження самостійної української держави.
“Бургомістром” був призначений такий собі П. Т. Соколовський. Він палко підтримував Гітлера і ненавидів євреїв.
З перших днів існування управи ведення документації було переведено з російської на українську мову введені продовольчі картки, надавалася допомога інвалідам та людям похилого віку.
Життя у місті поступово відроджувалося. Почали працювати 65 магазинів, 8 базарів. Налагоджувалася медична служба.
Відновилися богослужіння у християнських храмах та Тихвінському монастирі, поруч з яким у нелюдських умовах утримували радянських військовополонених.
“Великій Германії” освічені раби були не потрібні. Тому рейхскомісар України Е. Кох наказав закрити школи. Пізніше їх дозволили, але лише в об’ємі 4-х класів для українців та руських та 7-ми класів для дітей етнічних німців.
З євреями робили набагато простіше. Їх розстрілювали разом з родинами. 11 тисяч осіб єврейської національності загинули у середині жовтня на території лісорозсадника. Декого кидали у яр живими…
Не шкодували й інших. Тільки у селищі Верхній поблизу Дніпропетровська за період окупації було знищено від 18 до 20 тисяч мирних громадян.
В цей же період розпочалося масове відправлення місцевої молоді на роботу до Німеччини. Спочатку, піддавшись солодким обіцянкам ворожої пропаганди, люди їхали добровільно. Потім, коли з чужини почали надходити листи з розповідями про каторжну працю, низькі зарплати та важкі умови життя, майбутніх остарбайтерів хапали на вулиці і вивозили примусово.
Освіта, культура та грабіж музеїв
Керівництво Германії розглядало Україну, як державу аграрну, сировинний додаток до “великої Німеччини”, а на землі треба вміти працювати. Тому у Дніпропетровську почали відкривати аграрні школи. При державному університеті був створений транспортний факультет. Для обслуговування місцевого населення та остарбайтерів у таборах, готували медиків. Майбутніх провідників ідей фюрера в Україні навчали українській філології.
В місті під пильним наглядом “німецьких колег”, задля надання “достовірної інформації”, видавалася “Дніпропетровська газета”. Ще одне ніби українське ЗМІ “Нове слово” привозили з Берліна.
У місті проводилися виставки українських художників та спортивні змагання, а у театрі імені Шевченка ставили “Запорожця за Дунаєм” та “Травневу ніч”.
При цьому місцеві музеї безжально грабувалися, архіви вивозилися. За період окупації було втрачено 768 тисяч архівних справ, датованих 1738 – 1941 роками.
Окупанти намагалися відроджувати місцеву промисловість. Але колись великі заводи все більше нагадували кустарні майстерні, у яких виготовся простий сільськогосподарський інвентар.
Тих, хто не хотів працювати на виробництві, насильно заганяли на будівництво доріг та оборонних споруд.
Визволення Дніпропетровська
У 1943-ому році військові дії йшли вже не на користь загарбників. Лінія фронту наближалася до Дніпропетровська. У вересні наказом німецького командування все населення повинно було залишити місто. Мешканцям вказувалося пішки йти до Західної України. Оскільки на календарі був вересень, німці вважали, що це недалеко й при таких погодних умовах, цілком можливо.
Червону армію, яка 25 жовтня 1943-го року увійшла у Дніпропетровськ, чекало мертве, зруйноване місто. На той час його населення разом з прибулими з інших регіонів країни “на відновлення народного господарства” переселенцями та місцевими мешканцями, які повернулися до рідних домівок, складало усього 77 тисяч осіб.
Але Дніпро вижив. Вижив та став ще кращим. Це треба пам’ятати зараз, коли підступний ворог знову топче українську землю. Адже любов українців до своєї Батьківщини, наше прагнення до волі неможливо знищити.