Друга світова війна увірвалася в історію 20 століття як одна з найбільш трагічних подій, залишивши глибокий слід не тільки в світовому масштабі, але й у житті мільйонів українців. Особливо тяжким цей період виявився для жінок, які перебували в прифронтовому й окупованому Дніпрі (який тоді називався Дніпропетровськом). Їхнє життя перетворилося на щоденну боротьбу – вони мусили виживати серед страху, голоду та репресій, одночасно виконуючи безліч ролей: забезпечували тил, брали участь в опорі, піклувалися про родину як матері й дружини, працювали медиками, зв’язковими, робітницями. Далі на dnepryes.
Жінки в тилу: праця замість мирного життя
Від початку німецько-радянської війни спокійне життя Дніпра (тодішнього Дніпропетровська) змінилося хаосом, мобілізацією та кардинальною перебудовою повсякденності. Липень 1941 року позначився масштабною евакуацією промислових об’єктів і працівників на схід, проте значна кількість жінок залишилася в місті. Уже в перші тижні воєнного протистояння жінки взяли на себе колосальну відповідальність: забезпечення сімей, виробничу діяльність, медичну допомогу, сільськогосподарські роботи, захист дітей.
До початку війни в індустріальному Дніпропетровську працювало багато жінок на заводах, але саме воєнні роки призвели до стрімкого зростання їхньої частки в промисловості. З призовом чоловіків на фронт жінки опановували професії токарів, ливарників, водіїв трамваїв, вантажників, механіків. На евакуйованих підприємствах, зокрема Дніпропетровському металургійному комбінаті та Дніпровському паровозобудівному заводі (після переміщення – на Уралі), жінки становили основу виробничого персоналу. Робочий день часто тривав 12-14 годин без вихідних, іноді з дітьми при собі.
Окрім виснажливої фізичної праці, жінки організовували підтримку фронту: виготовляли одяг і білизну для військових, формували посилки на передову, створювали “жіночі батальйони тилу”, які доглядали поранених у госпіталях і розчищали завали після бомбардувань. Трудові подвиги стали звичним явищем: навіть у крайніх злиднях жінки демонстрували неймовірну стійкість і самопожертву. Радянська пропагандистська машина активно використовувала образ “героїні тилу”, хоча реальність часто складалася з виснаження, відчаю та безвиході.
Особливо складним було становище матерів. Втративши чоловіків-годувальників, вони самотужки рятували дітей від голоду, хвороб і обстрілів. Життя жінки в тилу перетворилося на безперервну боротьбу за виживання – моральне, фізичне, родинне. І хоча вони не перебували на передовій, саме завдяки цій “невидимій армії” функціонувала держава в умовах воєнного лихоліття.
Життя під окупацією: терор, голод і безвихідь
Окупаційний період у Дніпропетровську тривав понад два роки – з 25 серпня 1941 по 25 жовтня 1943 року. За цей час місто перетворилося на територію страху, нестатків і постійної загрози. Для жінок ситуація ускладнювалася їхньою вразливістю перед насильством, підозрами, примусовими роботами, а також – необхідністю самостійно піклуватися про родини в умовах тотального соціального краху.
Перші місяці окупації позначилися масовими обшуками, арештами, стратами єврейського населення, представників інтелігенції та активістів. Жінки втрачали рідних, часто ставали свідками або жертвами розправ. Поширеною формою репресій були примусові роботи – прибирання вулиць, відновлення будівель, допоміжні завдання для німецьких військових. Окупанти регулярно вивозили молодих дівчат як остарбайтерок – “східних робітниць” – до таборів у Німеччині. За неповною статистикою, лише з Дніпропетровської області було депортовано десятки тисяч людей, серед яких переважали молоді жінки 15-25 років.
Ті, хто залишався в місті, боролися з постійним голодом. Продукти харчування стали надзвичайно дефіцитними, магазини припинили роботу, функціонував лише “чорний ринок” з астрономічними цінами. Жінки шукали різні способи виживання: обмінювали речі на їжу, готували супи з лушпиння, використовували для харчування мишей, голубів, вирощували городину на клаптиках землі біля зруйнованих будинків. Саме жіноча винахідливість і сміливість часто рятували цілі родини від голодної смерті.
Німецька адміністрація активно просувала пропаганду “порядку” й “нового устрою”, але паралельно з цим жінки жили у постійному страху. Вони боялися доносів, адже необережне слово могло коштувати життя. Боялися жандармів, які могли увірватися до оселі й забрати будь-кого на допит. Боялися залишитися без найменшої крихти хліба на наступний день. І попри все це, вони продовжували народжувати дітей, виховувати їх, допомагати сусідам, підтримувати одне одного – навіть у пеклі окупації.
Жінки в опорі: зв’язкові, партизанки, рятівниці
Незважаючи на жорсткий терор і всеохопний контроль, у Дніпрі та околицях функціонували осередки опору за активної участі жінок. Їхній внесок залишився практично невисвітленим у радянських документах, оскільки жіноча участь у збройній боротьбі не відповідала традиційній моделі героїзму того часу. Проте саме жінки виконували найризикованіші завдання в умовах окупації: передавали розвідувальні дані, переховували партизанів, забезпечували медичну допомогу пораненим, доставляли провізію та зброю, відстежували пересування німецьких підрозділів.
Жінка в підпільній діяльності часто вела подвійне життя: зовні – мовчазна, слухняна домогосподарка, яка нібито співпрацює з окупаційною владою, а насправді – критично важлива ланка в комунікації між селами, партизанськими формуваннями та радянськими диверсійними групами. Її рідко підозрювали у шпигунстві, однак могли стратити без слідства навіть за знайдену карту чи записку.
У міському фольклорі збереглася історія Ганни Гречишникової, студентки, організаторки підпільної групи, яка збирала розвідувальну інформацію та передавала повідомлення через мережу аптек. Гестапо захопило її у 1943 році, піддало нелюдським тортурам, але вона не зрадила товаришів. Після війни її нагородили орденом, проте її ім’я знали лише одиниці – більшість жінок-учасниць партизанського руху так і не отримали належного визнання.
Особливу категорію становлять матері-рятівниці: жінки, які переховували єврейських дітей та родини, ризикуючи власним життям. Зафіксовані випадки, коли українки видавали чужих дітей за своїх, виготовляли підроблені документи, навчали їх нових імен. Часто вони наражали на небезпеку власні сім’ї заради порятунку інших. У повоєнний час деяких із них відзначили званням “Праведників народів світу”, як-от дніпропетровчанку Олександру Бондаренко, яка врятувала двох єврейських дівчаток, переховуючи їх у підвалі понад рік.
Жінки також працювали медсестрами в партизанських шпиталях – це передбачало не лише надання медичної допомоги, а й транспортування поранених, пошук медикаментів, маскування місць лікування, поховання загиблих. Усе це відбувалося під постійною загрозою облав, викриття і страт.
Історія опору – це не тільки збройна боротьба, але й щоденний подвиг виживання, організації, самопожертви. Саме в цій “тихій війні” жінки Дніпра відігравали незамінну роль.
Повернення після визволення: фільтрація, підозри, мовчання
25 жовтня 1943 року Червона армія звільнила Дніпропетровськ. Місто лежало в руїнах – зруйновані промислові об’єкти, спалені житлові квартали, виснажене населення. Однак замість спокою і відбудови тисячі жінок опинились у новому жорстокому випробуванні – перевірки, фільтраційні табори, переслідування. Радянська система не довіряла тим, хто залишався на окупованій території, навіть якщо це були жінки, які просто намагались вижити з дітьми чи працювали на побутових роботах.
У Дніпрі після визволення функціонували фільтраційно-перевірочні пункти НКВС, де жінок піддавали допитам, перевіряли їхні біографії, контакти, документи. Навіть якщо жінка працювала під час окупації прибиральницею чи кухаркою – могла отримати тавро “зрадниці” або “колаборантки”. Часто такі звинувачення висувались без доказів і без суду. Їх тримали в таборах на міських околицях – у колишніх військових казармах, шкільних приміщеннях, інтернатах, протягом кількох тижнів чи місяців.
Окрема драматична сторінка – доля жінок-остарбайтерок, які повернулися з Німеччини після перемоги. Замість реабілітації чи визнання страждань, їх зустріли підозрами в “добровільній зраді”, примушували писати пояснювальні записки, проходити “перевиховання”. Багато хто з них опинився під постійним наглядом, втратив можливість здобути освіту, побудувати кар’єру, дехто був відправлений на заслання.
Більшість жінок були змушені замовчувати свій досвід, приховувати пережите насильство, депортацію, працю в німецьких домогосподарствах чи на фабриках. Вони не розповідали про сексуальне насильство з боку як німецьких, так і радянських військових – ця тема була табуйована, її обговорення могло призвести не лише до суспільного осуду, але й до втрати свободи. Лише наприкінці XX століття дослідники почали відкрито висвітлювати ці травматичні епізоди історії.
Суспільство очікувало від жінки безмовної покірності, “героїзму без обличчя”, не визнаючи її повноправною жертвою воєнних подій. Так жінка поверталася з війни – не на бойовій машині, не з нагородами, а з мовчанням, фізичними й душевними шрамами та мовчазним проханням: просто дайте можливість жити.
Пам’ять і вшанування: жіночі обличчя війни
Після завершення Другої світової війни офіційна історіографія зосереджувалась головним чином на чоловічому подвигу: воїнах, маршалах, полководцях. Жіночий досвід війни часто зводили до спрощених ролей – “медсестра на фронті”, “робітниця в тилу”, або зовсім замовчували, коли він виходив за рамки героїчного наративу. У Дніпрі, незважаючи на колосальний внесок жінок у спротив, виживання та відбудову міста, протягом багатьох років були відсутні окремі пам’ятки, присвячені саме жіночим долям війни.
Сьогодні ми поступово відкриваємо для себе цю затінену частину історії. Пам’ять про жінок-фронтовичок, зв’язкових, матерів-остарбайтерок відроджується в родинних переказах, музейних експозиціях, культурних проєктах, книгах і вуличних меморіалах. Музей історії Дніпра зберігає унікальні експонати, що належали жінкам із підпілля – вишиті носовички із зашифрованими повідомленнями, листи до дітей, фотографії окупованого міста. Ці артефакти – справжні фрагменти життя, де проглядаються біль, гідність і непохитна людяність.
Деякі вулиці міста названі на честь героїнь, як-от Ганна Захарченко, котра врятувала групу дітей під час бомбардувань. Однак більшість жінок залишились безіменними: їхні імена не увічнені, їхні історії розмиті або забуті. Родинні архіви зберігають газетні вирізки, посвідчення остарбайтерок, дитячі малюнки зі сховищ – непомітну, але життєво важливу тканину великої колективної пам’яті.
Важливу роль у відновленні жіночих історій відіграють сучасні дослідниці – Олена Стяжкіна, Ірина Склокіна, Оксана Кісь. Вони працюють з архівними документами, щоденниками, беруть інтерв’ю в літніх жінок, які раніше ніколи не відважувались розповідати про своє минуле. В цих свідченнях війна постає зовсім іншою – травматичним досвідом зґвалтувань, фільтрацій, самотності, втрати дітей, післявоєнних злиднів.
Пам’ять про жіночі долі в Дніпрі виходить за межі простого вшанування минулого. Це моральний обов’язок перед тими, хто пережив найстрашніші випробування, але не зміг розповісти про них або бути почутим. Це шанс переписати історію – правдивіше, глибше, справедливіше. Адже кожна жінка тієї доби – непримітна робітниця, мовчазна матір, рішуча зв’язкова – втілювала в собі війну. Війна була на її руках, в її погляді, в її мовчанні.
Сьогодні, згадуючи жіночі обличчя війни, ми вшановуємо пам’ять і водночас вчимося бачити історію повнішою. Історію, де присутні біль і героїзм. Виживання і перемога. Фронт і жінка.