Доки в Україні точаться дискусії про пам’ять, перейменування й те, кого суспільство згодне вважати героями, на Дніпропетровщині вже сформувався унікальний приклад для всієї Центрально-Східної Європи. Іменами Праведників народів світу назвали 14 вулиць – більше, ніж у будь-якому іншому регіоні. Далі на dnepryes.
У національному списку Праведників народів світу в Україні налічується 70 мешканців Дніпропетровської області, які врятували понад сотню євреїв під час Голокосту. Однією з них стала Наталія Левченко, яка не дала загинути єврейському хлопчику Леоніду. То були страшні часи, коли навіть випадкова допомога могла обернутися смертним вироком для всієї родини.
Українці, які не злякалися Голокосту
Восени 1941 року на вулицях українських міст з’явилися оголошення, які мали посіяти не лише страх, а й повну ізоляцію приречених людей. “Якщо хто-небудь пустить єврея переночувати або пожити, буде негайно розстріляний. Не тільки він сам, а й його сім’я” – ці слова стали частиною окупаційної реальності. Третій рейх методично поширював політику Голокосту на всю захоплену Європу, перетворюючи підтримку та милосердя на смертельно небезпечний вчинок. Людей змушували боятися навіть випадкового співчуття, а будь-яку спробу допомогти євреям гітлерівці оцінювали як виклик системі терору.
Попри це, тисячі українців все одно йшли на ризик:
- переховували єврейські родини у власних будинках;
- передавали їжу та ліки тим, хто переховувався;
- допомагали з документами.
Через десятиліття після Другої світової війни ізраїльський меморіальний комплекс “Яд Вашем” почав відновлювати ці історії поіменно. У 2020-х роках в Україні офіційно визнано 2713 Праведників народів світу, але історики переконані: людей, які рятували євреїв під час Голокосту, було значно більше. Частина таких історій загубилася у хаосі війни, крім того, більшість рятівників так і не встигли розповісти, що тоді наважилися на сміливий вчинок.
Чому про Праведників народів світу мовчали роками?
У Радянському Союзі про Голокост згадували так, ніби це була другорядна сторінка війни, а не одна з найбільших трагедій XX століття. У цьому мовчанні розчинилися й історії людей, які рятували євреїв під час нацистської окупації. Більшість українців свідомо не згадували про пережите, бо десятиліттями звикли: про таке варто мовчати. Лише після здобуття Україною незалежності у 1991 році почалася системна робота з пошуку імен та свідчень.
На той момент:
- тисячі очевидців вже померли;
- сотні історій порятунку так і не були записані;
- багато документів втратили або знищили;
- родинні історії залишилися лише в усних спогадах.
Саме тому офіційна цифра у 2713 українських Праведників народів світу, як визнають і самі дослідники “Яд Вашем”, зберігає лише невелику частину реального масштабу допомоги. Щоб встановити кожне ім’я, спеціальна комісія ізраїльського меморіального центру збирає свідчення врятованих євреїв, перевіряє документи й по крихтах відновлює події тих років. У багатьох випадках історикам доводиться складати людські долі з кількох листів, старих світлин або уривків спогадів, щоб повернути пам’ять про українців, які колись ризикнули власним життям заради чужого.
Човни смерті на річці Самарі
Коли нацистські війська зайшли на Дніпропетровщину, Наталія Бабенко – майбутня Левченко – була ще підлітком. Її родина мешкала біля річки Самари: мати й троє дітей намагалися вижити у місті, яке війна змінювала щодня. До окупації Новомосковськ (сучасний Самар) був звичайним багатонаціональним містом, де поруч співіснували українці та євреї, працювала синагога, а сусіди добре знали одне одного. Наталія згадувала, що гітлерівці вигнали її родину з власної оселі, і вони мусили шукати хоч будь-якого прихистку. Так опинилися у покинутому будинку біля річки.
Саме там Наталія побачила те, що залишилося з нею на все життя. У березні 1942 року нацисти почали зганяти єврейські родини Новомосковська до Самари, а потім човнами перевозили людей на інший берег – до піщаного кар’єру, де вже тривали розстріли. Євреїв вивозили групами, перед стратою відбирали речі, а назад човни поверталися порожніми. Для мешканців міста це була не далека війна з фронтових зведень, а жорстока реальність.
Наталія Левченко та вибір без права на страх
В останньому човні, який пропливав повз будинок родини, сидів її одноліток – єврейський хлопчик Леонід Гольверк. Коли човен наблизився до берега, він раптом стрибнув у крижану воду, намагаючись врятуватися від розстрілу. Один із поліцаїв запропонував одразу стріляти, але інший лише махнув рукою – мовляв, хлопець і так замерзне. Човен поплив далі, де вже тривала “ліквідація” єврейських родин у піщаному кар’єрі на іншому березі Самари.
Для родини Наталі це рішення могло стати смертним вироком, але вони все одно ризикнули. Тітка наказала дівчині взяти човен і повернути Леоніда назад. Хлопчину знали ще до війни, як і його родину, тому перед ними був не “чужий єврей”, а дитина, яку намагалися врятувати від смерті. Хлопчика переодягли, відігріли й сховали у сараї за дровами. Вночі Наталя перевезла його човном ближче до передмістя, де було більше можливостей вижити.
Рішення, яке могло коштувати життя
Леонід Гольверк зовні не був схожим на єврея, що давало шанс на порятунок. Тітка Наталі швидко придумала для хлопця нову біографію й навчила, що відповідати у разі перевірки. Леонід мав називатися Михайлом Івановим із запорізького села, яке нібито розбомбили, а історію про загиблих батьків замінила розповідь про далеких родичів на Харківщині. Йому дали картоплину, шматок хліба й вивезли човном, бо у місті вже діяла комендантська година. Вулиці контролювали патрулі, тому річка залишалася єдиним шляхом, де ще можна було непомітно проскочити. Коли хлопець зник у темряві, ніхто не знав, чи побачать його знову живим.
Наступного дня родина Наталі мало не сплатила за цей порятунок власним життям. Поліцаї забрали її тітку на допит, і шансів повернутися додому майже не було. Від арешту врятувало лише те, що у місцевій поліції знайшовся чоловік, який добре знав сім’ю Бабенко до війни та заступився. Жінку відпустили, але страх викриття залишався ще довго. Про подальшу долю Леоніда Гольверка родина роками нічого не знала. Після війни Наталія вийшла заміж, народила двох синів і часто згадувала цю історію у розмовах вдома. Наче намагалася зрозуміти, куди тоді привела хлопця та нічна річка, і чи вдалося йому пережити війну.
Зустріч через 53 роки після порятунку
Звістка про Леоніда Гольверка повернулася до родини Наталії лише через пів століття – вже в 1990-х роках. Виявилося, що хлопець, якого колись уночі переправили через Самару, вижив. Після війни став військовим, служив в авіації, залишився у Москві. Його власна родина вижити в окупацію не змогла: мати, батько, дідусь – як і всі 400 євреїв Новомосковська – загинули під час розстрілів 1942 року. Для Наталії Левченко ця історія довгі роки залишалася спогадом без фіналу, аж поки минуле раптом не повернулося в її життя вже у незалежній Україні.
Своїх рятівників Леонід Гольверк розшукав через журналіста новомосковської газети, а згодом дав свідчення для ізраїльського меморіального центру “Яд Вашем”. Саме вони допомогли офіційно підтвердити історію порятунку та у 1996 році надали Наталії Левченко звання Праведниці народів світу. Через 53 роки після тієї ночі Леонід приїхав до жінки, яка колись допомогла йому врятуватися. Спочатку вони навіть не впізнали одне одного, адже зустрілися вже не діти, а літні люди. Але варто було заговорити про Самару, човен і ту весну 1942 року, як відразу захопили яскраві спогади.
Вулиця Наталії Левченко у місті Самар
Через два роки після зустрічі з Леонідом Гольверком Наталії Левченко не стало. Історія її вчинку ще довго залишалася відомою переважно у родинному колі та серед дослідників Голокосту, хоча для самого Новомосковська вона була частиною страшної пам’яті про окупацію. Наприкінці 1990-х років місто, біля якого колись човнами везли людей на розстріл, поступово почало повертати імена Праведників народів світу в Україні, які у ті роки рятували інших, ризикуючи власним життям.
У 2019 році колишню вулицю Шмідта у тодішньому Новомосковську офіційно перейменували на вулицю Наталії Левченко. За примхою долі вона розташована неподалік від місця, де навесні 1942 року відбувалися ті трагічні події на Самарі. Для Новомосковська це стало не лише новою табличкою на будинках, а спробою закріпити у публічному просторі пам’ять про жінку, яка колись не дозволила страху стати сильнішим за людяність.
Джерела:
- https://www.radiosvoboda.org/a/pravednyky-svitu/31253373.html
- https://suspilne.media/dnipro/130509-uratuvala-vid-rozstrilu-evrejskogo-hlopcika-istoria-pravednici-narodiv-svitu-z-dnipropetrovsini/
- https://uatv.ua/uk/den-pam-yati-pravednykiv-narodiv-svitu-yak-ukrayintsi-ryatuvaly-yevreyiv-vid-golokostu-pid-chas-drugoyi-svitovoyi-vijny-video/