У радянському Дніпропетровську влада уважно стежила за тими, хто говорив про українську мову, культуру чи політику не так, як вимагала система. Місто було закритим для іноземців, а люди, які ставили незручні запитання, швидко потрапляли у поле зору КДБ. Проте навіть тоді знаходилися сміливці, які ризикували свободою. Далі на dnepryes.
У 1968 році молоді активісти, серед яких був відомий поет Іван Сокульський, написали листа, в якому йшлося про русифікацію української культури та переслідування інтелігенції. Влада спробувала змусити їх замовкнути, але справа виявилася набагато складнішою. Дніпряни намагалися боротися за свободу, і цей рух набагато пережив комуністичну систему.
“Закрите” місто, де виник опір
У радянській системі Дніпропетровськ був не тільки великим промисловим центром. Місто мало особливий статус через об’єкти, пов’язані з обороною та ракетно-космічною промисловістю. Для іноземців вільний в’їзд був обмежений, а інформація про стратегічні підприємства не виходила за межі службових документів. Ця закритість позначилася і на житті міста, бо активність всіх активістських рухів постійно відстежував КДБ.
За поширення заборонених текстів або участь у неофіційних обговореннях загрожувала кримінальна справа. Тому відкрито виступати проти владної системи у Дніпропетровську було особливо ризиковано. І все ж таки знайшлися ті, хто спробував це зробити.
“Собор” Гончара і початок протистояння
У 1968 році після публікації роману Олеся Гончара “Собор” радянське партійне керівництво Дніпропетровщини розгорнуло проти твору кампанію критики. Перший секретар обкому Олексій Ватченко побачив у творі себе й активно долучився до цькування. Для міської інтелігенції це стало переламним моментом. Активіст Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик написали “Лист творчої молоді Дніпропетровська”, який надіслали першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Щербицькому, головному редактору “Літературної газети” Олександру Овчаренку та письменнику Дмитру Павличку.
У листі вимагали:
- припинити кампанію проти “Собору” та його автора;
- не забороняти українські школи;
- зберігати церкви та історичні пам’ятки;
- припинити тиск на українську культуру;
- не переслідувати інтелігенцію за її погляди.
А далі сталося те, чого радянська влада аж ніяк не очікувала. Лист передали за кордон, текст прочитали на “Радіо Свобода”. У 1969 році КДБ порушило кримінальну справу проти ініціаторів за статтею “антирадянська агітація і пропаганда”. Так захист одного роману перетворився на справу проти людей, які наважилися сказати вголос про становище української культури.
Іван Сокульський: шлях від поета до політичного опору
Іван Сокульський як один із найпомітніших учасників дисидентського руху на Дніпропетровщині опинився під наглядом КДБ ще до справи навколо “Собору”. У 1965–1966 роках його виключили з університету та комсомолу за “націоналістичні вірші”. Для КДБ цього вистачило, щоб взяти молодого поета під пильний нагляд.
Після появи “Листа творчої молоді Дніпропетровська” влада взялася за його авторів. У 1969 році Івана Сокульського заарештували й засудили до 4,5 року таборів суворого режиму за антирадянську агітацію й пропаганду. Так захист “Собору” для молодого поета обернувся першим терміном у в’язниці.
Але навіть радянські табори не змусили Сокульського відмовитися від власних поглядів:
- правозахисник – у 1979 році став членом Української Гельсінської групи;
- в’язень – після арешту 1980 року отримав 15 років покарання;
- учасник українського руху – після повернення у 1989 році працював у “Просвіті”, Українській республіканській партії.
За цими статусами залишалася людина, яка відмовлялася мовчати. Сокульський ще й писав вірші: про Мордовію, Урал, Володимирський централ, Кучино, не забував про Дніпро. Щоправда, його перша книжка “Владар каменю” вийшла вже після смерті поета у 1992 році. Історія Сокульського – яскраве свідчення того як одна людина здатна піти проти системи й перемогти у цій боротьбі.
Самвидав: як тексти обходили радянський контроль
Самвидав не був підпільною друкарнею з окремим приміщенням і складом паперу. Люди крадькома передруковували тексти вдома, зрідка – на роботі, ховали їх і передавали почитати “на ніч” тільки добрим знайомим. Бо кожна така копія могла стати приводом для обшуку та арешту, тому стереглися та вигадували способи працювати так, щоб не привертати зайвої уваги.
Дисидент Іван Рибалка працював на металургійному підприємстві Дніпра. З юності цікавився українською історією, поштовхом став приклад двоюрідного діда Пантелеймона, який був членом катеринославської “Просвіти” і зберігав на горищі заборонені книжки. Пізніше Іван працював на заводі “Петровка”, де існував український гурток, а завдяки відрядженням до Москви міг привозити самвидав. Для передруку навіть переробив друкарську машинку під український шрифт.
Окремі історії та долі
Відоме ім’я ще одного дніпровського дисидента – Петра Розумного. Йому передавали для копіювання заборонений текст письменника Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” на майже 200 сторінок, з якого він передруковував по кілька примірників. Працював настільки інтенсивно, що від роботи набрякали пальці. Ще й доводилося стерегтися сусідів, бо Петро мешкав у багатоповерхівці з тонкими стінами.
До спротиву системі долучалися й інші дніпровські дисиденти. Олександр Кузьменко перетворив власну квартиру на місце зустрічей, де:
- збиралися активісти з Західної та Східної України;
- поширювали самвидав;
- відзначали релігійні свята.
А щоб під час мати формальне пояснення зібранням, Кузьменко з дружиною Оленою Золотюк тримали вдома великий альбом із портретами Леніна – своєрідне “страхування” на випадок візиту КДБ. Так можна було виправдати збори з метою вивчення радянської історії та особистості Леніна. Але прикриття не допомогло: згодом Кузьменко арештували за поширення листівок і присудили до таборів.
Психлікарня як спосіб покарання
За радянських часів незгода з владою могла обернутися не лише таборами. У Дніпропетровську працювала психіатрична лікарня суворого нагляду, куди потрапляли не лише хворі, а й люди, яких влада вважала небезпечними через їхні погляди. Замість вироку їм ставили діагноз і замикали у палатах.
Одним із найпопулярніших діагнозів для дисидентів була “млява шизофренія”. Через дніпропетровську спецлікарню пройшли:
- Леонід Плющ – математик і правозахисник;
- Йосип Тереля – український правозахисник та релігійний діяч;
- Віктор Рафальський – український дисидент;
- Анатолій Лупиніс – політичний діяч і правозахисник;
- Василь Рубан – письменник і дисидент;
- Микола Плахотнюк – лікар і учасник українського правозахисного руху.
Для цих людей психіатрична лікарня стала місцем примусового утримання. Їх не просто ізолювали від суспільства, а намагалися представити переконання як ознаку психічної хвороби.
Від дисидентства до незалежної України
Коли наприкінці 1980-х років політв’язні вийшли на волю, вони продовжили роботу. У Дніпропетровську тоді почали з’являтися осередки “Просвіти”, “Меморіалу”, Народного руху – все, за що до того переслідували.
Після звільнення активісти:
- продовжували правозахисну роботу;
- збирали свідчення про Голодомор і репресії, які десятиліттями забороняли згадувати.
Діячі, за якими роками стежив КДБ, ще довго звикали, що за українське слово, книжку чи власну думку не треба чекати обшуку або арешту. Поступово вони почали говорити відкрито про минуле та ділитися спогадами. І їхній досвід став надзвичайно цінним для незалежної України.
Уроки нелегкої боротьби
Ця історія – не лише про арешти й табори. Попри тиск радянської цензури, у радянському Дніпропетровську залишалися люди, для яких українська мова, культура та пам’ять про минуле були важливими. Вони зберігали книжки, переказували родинні історії, передавали одне одному заборонену інформацію.
Саме тому дніпровське дисидентство не варто сприймати лише як історію переслідувань. За ним стоять люди, котрі не дали українській пам’яті зникнути з життя міста: Іван Сокульський, Петро Розумний, Олександр Кузьменко, Іван Рибалка, Василь Сірий. Вони залишили по собі не тільки спогади про опір, а й документи, книжки та свідчення, без яких багато сторінок історії краю могли б залишитися невідомими.
Джерела:
- https://nspu.com.ua/bez-rubriki/doslidniki-zibrali-nevidomi-fakti-pro-disidentiv-vistavka-nepriborkana-pam-yat-u-muzei-dnipra/
- https://suspilne.media/dnipro/47468-10-faktiv-pro-poeta-j-disidenta-ivana-sokulskogo-80-rokiv-z-dna-narodzenna/
- https://www.radiosvoboda.org/a/28146286.html
- https://www.dnipro.media/ukrayinskyy-prapor-dnipro/
- https://11tv.dp.ua/news/dp/20120223-20339.html
- https://babel.ua/texts/112429-
- https://www.radiosvoboda.org/a/news/28651352.html
- https://texty.org.ua/articles/103466/psyhushka-v-dnipriv-yak-suprun-namahalasya-olyudnyty-psyhiatrychnu-dopomohu-i-yak-stepanov-povertaye-tyurmu/
- https://www.istpravda.com.ua/articles/2022/02/15/160935/